Розділ 5: Розкриття таємниці

Ніч після зіткнення з привидом була найдовшою в житті кожного з них. Аня не могла заснути — її тіло тремтіло не тільки від холоду, а й від напруження. Вона лежала на боці, втупившись у темну стелю, намагаючись не прислухатись до кожного скрипу дерев’яних балок. Марина дрімала поруч, час від часу здригаючись у сні. Дмитро сидів біля вікна з ліхтариком у руці, ніби охороняючи спокій інших, а Олексій безперервно грався зі старою запальничкою, випускаючи легкий металічний звук, що злився з нічною тишею.

Маєток стояв, немов мовчазний свідок часу, загорнутий у темряву нічного неба. Всі спокійно спали, або принаймні намагалися заснути, але глибоке відчуття тривоги, що поглинало їх душі, не відпускало. Аню, Дмитра, Марину та Олексія переповнював страх, що з кожною годиною ставала дедалі сильнішою. Вони не могли зрозуміти, що відбувається в цьому місці, чому його історія здається такою сповненою жахів і нез'ясованих загадок.

Кожен з них бачив у снах образи, які мучили їх все більше — темні коридори, непевні тіні, дивні голоси з підвалу. Але вони не могли повернутися назад. Місце, яке манило їх своєю таємничістю, потребувало розкриття.

— Ми повинні це зробити, — промовив Олексій, озираючись на всіх. Його голос був змінений, мовби він сам уже не був тією ж людиною. Страх в очах — його вже не приховати.

— Ми повинні знайти правду, — погодилася Марина, теж хвилюючись. 

Вона тримала руку на старому ключі, який знайшли ще на самому початку цього жахливого вечора. Ключ, який вони сподівалися, що відкриє їм двері до розгадки.

— Але чому саме горище? — запитала Аня. Її голос лунав сумніво, але в очах було бажання дізнатися більше, навіть якщо це призведе до небезпеки.

Дмитро, який стояв трохи осторонь, зупинився і, дивлячись вгору на вузький прохід, що вів до горища, зітхнув. Він вважав, що цілком може бути, що саме тут прихована істина.

— Горище... Тепер ми знаємо, що пан Іван був захоплений магією. Його дослідження не обмежувалися звичайною наукою. Може, його дух досі не знайшов спокою.

Без зайвих слів вони підійшли до сходів, що вели на горище. Вони були старі та скрипучі, кожен крок, здається, відгукувався в глибоких коридорах будівлі. Повітря стало більш вологим, холодним, навіть різким. І хоча на вулиці була спека, в старому маєтку цей холод не відпускав. Аню, Марину, Дмитра та Олексія охоплювало відчуття, що кожен їхній крок несе їх все ближче до чогось темного, жахливого.

З верхнього поверху було чути дивні звуки. Вони нагадували шурхіт старих паперів, дряпання по дерев'яних поверхнях, або навіть тихий, ледь помітний голос. Ці звуки пробуджували в душі відчуття страху. Однак кожен з них вірив, що, не дивлячись на небезпеку, відповідь була ближче, ніж вони могли собі уявити.

Як тільки вони досягли горища, двері повільно відчинилися, і темряву прорізав слабкий світло ліхтаря, яке вони несли з собою. У повітрі був запах старого дерева і пилу, ніби це місце давно не бачило світла.

Під ногами поскрипували дошки, а повітря було таким важким, що його важко було дихати. Погляд натикався на старі, забуті речі, що покривалися шаром пилу — старовинні меблі, коробки, занедбані стільці. І ось перед ними стояли старі двері, і до них вони йшли, навіть не усвідомлюючи, що це може бути тим самим входом, який давно чекав на них.

— Це те саме місце? — запитала Аня, її голос ледь тремтів.

— Так, це воно, — відповів Дмитро, зупиняючись перед дверима. Вони виглядали не такими, як решта дверей у маєтку. Були зроблені з темного дерева, з древніми символами, що виблискували у світлі ліхтаря.

Марина підійшла і поклала руку на ручку, але раптом зловісний звук, схожий на дряпання, розірвав тишу. Вони всі здригнулися. Хтось почувся надзвичайно некомфортно, як ніби вони порушили якусь святу тишу, і тепер їх чекає покарання.

— Відчиняй, — сказав Олексій, голос його був спокійний, але в очах горів вогонь рішучості. 

Усі чули це відчуття: вони не могли більше відступати.Марина обережно повертала ручку, і двері відчинилися. Вони потрапили у кімнату, яка здавалась такою ж старою і занедбаною, як і все в цьому маєтку. Але в ній було щось таке дивне і неприязне, що не давало спокою. Тут не було простору для дихання. Всі погляди спрямувалися на старий стіл, де лежала купа розкиданих листків і документів, схожих на стародавні книги.

Дмитро підняв одну з книг і відкрив її на першій сторінці. Він прочитав вголос:

— "Людина, яка віддається магії, ніколи не вбереже своєї душі. Всі спроби омолодити душу або зв'язати її з іншими світуми — завжди ведуть до руйнування. Пан Іван не уникнув цього прокляття".

Його голос тремтів, але кожне слово було наче важким каменем, що падало на душі кожного з них.

— Чи це означає, що ми не можемо його звільнити? — запитала Марина, похитуючи головою від розпачу.

Аня підняла ще одну книгу, і вона також була написана дрібним, майже незрозумілим почерком:

— "Той, хто посягає на духовне, повинен заплатити за це своєю кров'ю. Це мій останній наказ для тебе, пане Іване. Не шукай порятунку серед живих".

З усіх чотирьох друзів не було жодного, хто не відчув би, як холод, що був тут, проникає глибше в їх кістки. Вони зрозуміли, що те, чого вони шукали, було не просто відповіддю на загадки цього маєтку. Вони знайшли ще більшу таємницю, і розгадати її — значить вступити в небезпечну гру з силами, що значно сильніші за них.

Але перед ними було більше, ніж книги і записи. В одному з кутків вони знайшли стару коробку. Вона була заблокована, і здавалось, що її відкриття стане фінальним моментом. Дмитро обережно вийняв ключ і вставив його у замок. Дверцята коробки відчинилися з легким клацанням, і зсередини випав маленький медальйон.

— Що це? — запитав Олексій, підходячи ближче.

У медальйоні був зображений той самий символ, що він бачив раніше на дверях. І тоді вони зрозуміли, що ці символи не лише для прикрашання. Це був ключ до всього.