Розділ 4: Перше зіткнення

Ніч опустилася на старовинний маєток, загортаючи його в ковдру непроглядної темряви. Лише декілька свічок кидали тьмяне світло у вітальні, де четверо друзів сиділи, збившись до купи. 

Атмосфера була тривожною, але кожен мовчав, не наважуючись перервати тишу. Марина тримала в руках стару книгу, яку вони використовували для виклику духа Івана, і тихо гортала сторінки, ніби шукаючи відповіді.

— Думаєте, ми йому допомогли? — прошепотіла Аня, щільніше загортаючись у плед.

— Не знаю, — відповіла Марина. — Він щось нам показав, але я не певна, що це все. Його душа… вона не заспокоєна. Там було щось іще. Мені здається, ми пробудили не лише Івана.

У той момент повітря в кімнаті раптово похолоднішало. Навіть свічки затремтіли, їхні язики полум’я завмерли в нерішучості. Аня завмерла першою — їй здалося, що щось торкнулося її плеча. Вона різко озирнулася, але позаду нікого не було.І тоді пролунав голос. 

Хрипкий, ледве чутний, немов з-під землі:

— Ви не повинні були прийти сюди.

Серце Ані стислося. Вона стиснула руки в кулаки, намагаючись придушити паніку. Марина підняла голову, її очі блищали страхом, але й цікавістю. Дмитро й Олексій швидко встали, оглядаючи кімнату.

— Це він? — запитав Дмитро.

— Це вже не Іван, — відповіла Марина. — Голос… інший. Грубіший. Зліший.

У ту ж мить з коридору почувся глухий гуркіт. Хтось… чи щось… повільно спускалося сходами. Стук підборів по дерев’яних сходах лунав чітко й ритмічно, змушуючи кров у жилах стигнути. Друзі застигли на місці. Вони не могли рухатися, наче щось паралізувало їхню волю.

Тінь з’явилася на сходах. Спочатку вона була невиразною, але поступово згусток темряви набував форми — високий чоловік у старовинному костюмі. Його лице було зморщене, шкіра — сіра, ніби зітліла. Очі — порожні, мов колодязі без дна, повні болю, люті… і розпачу.

— Ви… порушили… спокій…

Його голос був уже гучнішим. Стіни затремтіли, а картини попадали зі стін. Одна з них — портрет молодої жінки — тріснула навпіл, скло розлетілося на дрібні уламки. Двері раптово з гуркотом зачинилися самі. Аня кинулась до них, але ручка не піддавалася.

— Ми не хочемо зла! — вигукнув Олексій. — Ми лише шукаємо правду!

Привид мовчав. Але в наступну мить свічки згасли, і кімнату поглинула повна темрява. Тільки далекий місяць кидав слабке світло через розбите вікно. І в цій пітьмі хтось доторкнувся до Дмитра. Він зойкнув і впав на коліна.

— Що сталося? — крикнула Марина, кидаючись до нього.

— Він… у моїй голові… — прошепотів Дмитро. — Показує щось… кімната… схованка… кров…

Він різко здригнувся, наче в нього вдарила блискавка, і очі на мить стали скляними.

— Дмитре! — закричала Аня, обіймаючи його.

Але він уже прийшов до тями. Зі свічки, яку хтось випадково зачепив, знову спалахнув вогонь. В його світлі вони побачили, як привид Івана зникає в тіні сходів, залишаючи по собі лише холод і важке повітря.

— Я бачив щось… — прошепотів Дмитро. — Є ще одна кімната. Ми її не бачили. Вона за старою шафою на горищі. Там… щось приховано.

Марина кивнула. Вона відчувала, що те, що сталося, було не просто загрозою — це було попередженням. Хтось не хоче, щоб вони розкрили всю правду.

— Завтра зранку підемо на горище. Раз і назавжди дізнаємося, що тут сталося. Але сьогодні… потрібно витримати ніч.

— Ви впевнені, що зможемо? — тихо спитала Аня, не відпускаючи Дмитра

— У нас немає вибору, — сказав Олексій. — Вони вже знають, що ми тут. І ми пробудили не тільки минуле. Ми пробудили щось гірше.