Розділ 3: Розслідування

Після тривожної ночі друзі зібралися на кухні старого маєтку, де ще вчора вони безтурботно пили чай і жартували. Тепер атмосфера змінилася. Тиша була майже гнітючою, навіть ранкове сонце, що пробивалося крізь запилені вікна, не могло розвіяти відчуття небезпеки.

— Хтось хоче нас налякати, — буркнув Дмитро, крутячи в руках зім’яту записку. — Це все — дурниці. Хтось жартує з нами.

— Але ж ми нікому не казали, що будемо тут, — зауважила Аня. 

Вона була блідою, з темними колами під очима. Видно було, що спала вона мало.

— Це може бути хтось із місцевих. Або… хтось, хто знає, що тут сталося, — додала Марина тихо. 

Вона тримала в руках стару свічку, яку знайшла в коридорі.

Олексій сидів мовчки. Його погляд ковзав по стінах, старих картинах, що висіли під кутом, і важкому килимі на підлозі, що видавав ледь чутні шурхоти, коли вітер проходив коридорами.

— Треба дізнатися, що тут колись сталося. Не можемо сидіти в невідомості, — сказав він нарешті. — Йдемо в бібліотеку. Може, знайдемо якісь записи чи згадки про цей будинок.

Місцева бібліотека була старою, з дерев’яною підлогою, що скрипіла під ногами, і стелажами, які тягнулися аж до стелі. Бібліотекарка, суха сива жінка з круглими окулярами, з подивом глянула на чотирьох молодих людей, що з'явилися рано вранці.

— Ви шукаєте щось конкретне? — запитала вона, злегка насупившись.

— Так, — промовила Марина. — Нас цікавить історія старого будинку на околиці, біля лісу. Кажуть, що він належав колись пану Івану...

Почувши ім’я, бібліотекарка ледь помітно здригнулась.

— Про це мало хто питає. Але якщо вам справді цікаво... — Вона повела їх до архівного залу, де зберігалися старі газети, вирізки, книги й нотатки про історію міста.

За кілька годин друзі вже сиділи за довгим столом, оточені пожовклими газетами, старими фотографіями та запиленими книгами. Кожен знайшов щось своє, але всі дороги вели до одного імені — Івана Мельничука. Пан Іван був багатим купцем, який у середині минулого століття побудував маєток як подарунок своїй молодій дружині. Проте незабаром після заселення трапилася трагедія — жінка загадково померла. Хтось казав, що вона впала зі сходів, інші — що вона зникла, і її тіло так і не знайшли. Після цього Іван замкнувся у будинку. Він майже не виходив назовні, і згодом теж зник. Люди шепотілися про дивні звуки вночі, тіні у вікнах і фігуру чоловіка, що блукає по коридорах. Поліція розслідувала зникнення, але нічого не знайшла.

Одна з газет згадувала, що останній раз Івана бачили у своєму кабінеті. Світло в тому кабінеті горіло всю ніч, але вранці воно згасло — і відтоді його ніхто не бачив.

— Це починає набирати сенсу, — сказав Дмитро, гортаючи старий вирізок. — Привид, скрипи, записка… якщо це справді він, то щось не дає йому спокою.

— Але що? — задумалася Аня. — Він шукає щось. Або когось. Може, ми маємо йому допомогти?

— Я знайшла це, — промовила Марина, діставши з сумки тонку, чорну книгу, з пожовклими сторінками й незрозумілими символами. — Це не з бібліотеки. Я знайшла її в будинку. Під підлогою у старій кімнаті. Там був схований тайник.

Вона обережно відкрила книгу. Сторінки були написані дивною мовою, схожою на старослов’янську, з домішками латини. Місцями зустрічалися малюнки пентаграм, символів, замкнених кіл і написів: “Спокій знайде лише той, чия душа буде почута”.

— Це, здається, інструкція з виклику духів, — сказала вона.

Олексій нахилився ближче.

— Можемо спробувати?

— Я не знаю… — Марина вагалась. — Це небезпечно. Але... якщо це допоможе розв'язати загадку — я готова.

Увечері того ж дня вони повернулися до маєтку. Тиша будинку знову нагадала їм про нічну записку. Сонце сідало, кидаючи довгі тіні крізь вікна, і коли останні промені згасли, почалися знайомі звуки — скрипи, легкі кроки, шум дерева, що наче стогнало під чийсь вагою.

Вони зібралися в кабінеті, де колись востаннє бачили пана Івана. Свічки мерехтіли, кидаючи дивні тіні на стіни. Марина розклала книгу, стала в центр кола, яке намалювали крейдою, і почала читати старі слова.

Слова з книги ніби вібрували в повітрі. Температура різко впала, навіть Олексій, який зазвичай не боявся нічого, здригнувся. Повітря стало густішим, наче кімната затримала подих.

Раптом — стукіт. Потім ще один. Сильніший. Двері за ними зачиняються самі. Свічки тремтять, деякі гаснуть.

— Хто тут? — вигукнула Аня. Її голос лунав занадто гучно у тиші.

У повітрі з'явився запах старої землі, цвілі… і щось ще. Наче тінь, яка поволі ставала людською фігурою.

— Пан Іван… — прошепотіла Марина. — Ви шукаєте спокою?

Тінь зупинилася. Потім… кивнула.

Марина продовжила читання, тепер швидше, впевненіше. Вона промовляла ім’я його дружини, яке знайшли в одній із газет — Катерина. Сказала, що вони тут, аби допомогти. Що його душа заслуговує на спокій, але для цього він має показати, що саме його тримає.

Тінь почала рухатися. Повільно попрямувала до книжкової шафи в кінці кімнати. Книги почали самі зсуватися, і виявився невеликий потаємний сейф.

— Там щось є! — вигукнув Дмитро і кинувся до сейфа. Відкрив його — і витяг стару коробку. У ній лежала пожовкла фотографія пана Івана з дружиною… і обручка. Жіноча. Вся в крові.

Всі мовчали. Навіть привид. І раптом… тиша.

Тінь розчинилася у повітрі, а вогонь у свічках знову запалав.

— Думаєте, це все? — запитала Аня.

— Ні, — сказала Марина. — Але ми на правильному шляху.