Розділ 2: Перші ознаки

Будинок мовчав, але мовчання це було тривожним, наче саме повітря затамувало подих. Старий маєток, у якому зупинилися друзі, стояв серед зарослого саду, обвитий плющем і тінню минулих століть. Ще з першого погляду Аня відчула дивне стискання в грудях, ніби хтось невидимий стежив за ними з кожного вікна.

Першу ніч вони провели, намагаючись жартувати, обійти будинок і розподілити кімнати. Але чим довше вони перебували всередині, тим сильніше відчувалася якась неприродна присутність.

Будинок був справді величезний. Кам’яні стіни, оббиті зсередини потемнілими шпалерами, мовчки зберігали секрети. Вітальня прикрашена старим каміном, на полиці якого стояли потемнілі від часу свічники та годинник, що давно не ходив. Повсюди стояли меблі — вкриті білим полотном, мов привиди минулих мешканців. Довгий коридор тягнувся від холу до сходів, які скрипіли при кожному кроці.

Надворі був дощ. Він почався, щойно сонце сховалося за лісом. Великі краплі гупали по даху, і кожен грім, що розривав небо, відлунював у стінах будинку, наче попередження.

— Оце й ми й обрали місце, — пробурмотіла Марина, кутаючись у теплий светр. — Ідеально для якогось фільму жахів. 

Дмитро тільки посміхнувся і підморгнув:

— Та ну, не вигадуйте. Це просто стара будівля. Вентиляція, вітер, ілюзії. Побачите, все логічно.

Ніч принесла неспокій.

Після вечері друзі розійшлися по кімнатах. Аня обрала невеличку кімнату на другому поверсі, з вікном на задній двір. Поруч — кімната Марини. Олексій та Дмитро вирішили спати в сусідніх — навпроти.

Година була близько другої, коли Аня прокинулася. Спочатку вона подумала, що їй наснилося, але звук повторився. Хтось ішов сходами. Повільно, важко, з довгими паузами між кроками.

Вона затамувала подих.

— Може, Дмитро пішов у туалет, — прошепотіла вона, але серце билося швидше.

За кілька хвилин звук стих.

Ранок почався з тривожного мовчання. Усі чотири друзі зібралися на кухні. Аня мовчала, але Марина виглядала блідою.

— Я не могла спати, — сказала вона нарешті. — У мене таке враження було, що хтось стояв під дверима. Я навіть бачила тінь з-під щілини. Але коли підбігла — нічого.

Дмитро, з виглядом скептика, знизав плечима:

— Старі будинки. Може, це був я. Я теж чув кроки.

— Але я бачив записку, — озвався Олексій, витягаючи з кишені пожовтілий папірець. — Вона лежала на підлозі біля мого дверного отвору.

Аня взяла його й прочитала вголос:

«Ви не залишитесь тут живими».

Тиша впала, наче ковдра. Вітер завив у димарі.

— Це вже не вентиляція, Дімо, — сказала Аня тихо. — Це щось інше.

Наступного дня вони вирішили обійти будинок ще раз. У підвалі виявили стару бібліотеку, де книги були вкриті пилом. Більшість сторінок пожовклі, але деякі книги були про демонологію, про історію маєтку, про зниклих людей.

— Це що, музей жахів? — пробурмотів Дмитро, листаючи книгу з назвою "Примарні легенди Чернігівщини".

Олексій натрапив на старий альбом із фотографіями. Більшість — сімейні, старі, ще з початку ХХ століття. Але на деяких знімках — розмиті фігури, що не вписувались у загальну композицію. В однієї дівчини на фото не було обличчя — лише розмите світло.Аня тим часом натрапила на щоденник. Відкрила навмання:

"Вони знову приходили вночі. Я чула, як щось стукало під підлогою. Я боюся. Вони не дозволяють мені піти..."

Вона різко закрила книжку.

Наступної ночі стало ще гірше. 

Олексій прокинувся від холоду. Вікно було відчинене, хоча він точно його закривав. За вікном — туман. Він підійшов, щоб зачинити, як почув шепіт. Ледь чутний, але виразний. Він не міг розібрати слів, але в ньому було щось гіпнотичне.

Аня, яка також не могла заснути, почула, як двері до її кімнати повільно риплять. Вона підскочила з ліжка й увімкнула ліхтарик. Двері були напіввідчинені, а на підлозі лежала ще одна записка:

"Ти наступна."

Цього разу вона закричала.

Усі збіглися. Паніка. Руки трясуться, очі шукають хоч якусь логіку.

— Нам треба звідси забиратися, — сказала Марина, обіймаючи плечі.

— Можливо, хтось жартує, — спробував заспокоїти їх Дмитро, але навіть у нього тремтів голос.

— Це не жарт, — мовила Аня, показуючи щоденник. — Хтось уже жив у цьому будинку... і не вижив.

Їхні телефони перестали ловити сигнал. Навіть годинники збилися. Здавалося, що час у цьому будинку пливе інакше. Надворі гроза не припинялась, блискавки світили вікна, надаючи всьому ще зловіснішого вигляду.

Вони залишилися разом, вирішивши спати в вітальні біля каміну. Світло свічок тремтіло на стінах, відкидаючи тіні, що нагадували обличчя.

І хоч ніхто не говорив уголос, усі розуміли одне: щось у цьому будинку пробудилося.

І це лише початок.