Розділ 1: Таємниче запрошення

Четверо друзів — Аня, Дмитро, Марина та Олексій — були не просто компанією, що іноді збиралася на каву чи фільм. Їх поєднувала пристрасть до пригод, любов до загадок минулого та старовинних місць, де ще можна було відчути подих історії.

Аня — ініціаторка більшості поїздок, розумна, трохи імпульсивна, з глибоким інтересом до містики та психології. Вона не раз жартувала, що в минулому житті була мисливицею на привидів.

Дмитро — найстарший у компанії, завжди спокійний, раціональний і надійний. Він вірив лише в те, що можна побачити й пояснити, та був певен: усі містичні історії — лише вигадки.

Марина — артистична душа, фотографка, яка бачила красу в кожній тіні, в кожному потрісканому вікні старого будинку. Вона не заперечувала існування надприродного — навпаки, відкрито мріяла зустріти щось "особливе".

Олексій — веселий, трохи скептик, але завжди підтримував друзів у їхніх авантюрах. Його гумор часто рятував компанію в напружені моменти.

Одного дня Аня знайшла у поштовій скриньці старомодний конверт. Пожовтілий папір, чорнильні літери, підпису — жодного. Лише запрошення: 

 "Відпочиньте в маєтку, де минуле ще живе. Історія чекає. Ви — обрані. Але будьте обережні: не всі привиди шукають спокій…"

 Це було моторошно. Але водночас — захопливо.

Через кілька днів вони вже стояли перед старовинним маєтком на околиці міста. Дорога до нього була заросла бур’янами, ніби її ніхто не використовував роками. Будинок здіймався над пагорбом, ніби гордий вартовий часу. Його фасад був покритий тріщинами, вікна — напівзапорошені, а дах частково обвалився. Вітер завивав між деревами, що обрамлювали маєток, і розносив сухе листя кам’яною доріжкою.

Погода враз змінилася — сонце зникло за сірими хмарами, і повітря наситилося вологою. Здавалося, що осінь раптом настала серед літа. Вдалині гримів грім, і час від часу небо пронизував блискавичний спалах, висвітлюючи гострий шпиль на даху та хитке балконне огородження.

Коли друзі ступили на скрипучі сходи, двері раптом відчинилися самі собою. Всередині було холодніше, ніж зовні. Запах пилу, старого дерева і чогось... незрозумілого огорнув їх з першого кроку. У коридорі, освітленому лише кволим світлом через вітраж, стояло кілька портретів. Всі — дивні. Люди на них ніби стежили за кожним рухом гостей.

І це був лише початок…