Привид колишнього чоловіка

Гектор Ларк був мисливцем на привидів. Так було написано на його візитівці, яку він залишив у готелі.
У кімнаті його вже чекало спорядження (Дещо він змайстрував сам, а частину замовив у гномів) і Сейла — його донька.
Дівчинка сиділа на ліжку, погойдувала ногами й розкладала татові сорочки. Навіть у свої шість років вона чудово знала: без неї батько — як без рук. Цілком міг явитися до чергового клієнта в замок у зім’ятій сорочці та штанах.

Дідусь вважав Гектора нікчемою. Сам він був знаний заклинатель і не пишався молодшим сином, який не успадкував жодного дару до приборкання духів.
А мама… Мама давно втекла до ковену відьмив й навіть на день народження Сейлі не надсилала подарунків.
Дівчинка зітхнула й продовжила розкладати одяг. Завтра мав бути важливий день: усе місто гомоніло про замок графині О’Крейн і її покійного чоловіка-мага, який ніяк не хотів залишити цей світ.

Якщо батькові вдасться вигнати або впіймати того духа — слава про нього розлетиться по всіх околицях. Тоді всі нарешті повірять, що він — справжній мисливець.
Але передусім, знала Сейла, Гектор мусив мати пристойний вигляд — щоб вдова мага бодай пустила їх на поріг.

Гектор стояв перед дзеркалом, намагаючись зав’язати краватку так, щоб вона не скидалася на вузол на поховальній стрічці.
Прилади, що блищали латунню й кришталевими лінзами, уже стояли на столі, готові до роботи.
Він глибоко зітхнув, згадавши, як донька вже покачала головою на його «зім’яту» сорочку:

— Тату, ну ти ж знаєш, — суворо сказала Сейла, поправляючи комір, — вдова мага не впустить тебе, якщо виглядатимеш, як останній жебрак із вулиці!
— Знаю-знаю, — пробурмотів Гектор, намагаючись налаштувати дивний механізм, який сам і зібрав із гном’ячих деталей. — Але розумієш, Сейло, це ж замок О’Крейн… Там небезпечно. Це не місце для дитини. Може, залишишся в готелі?
Дівчинка пирхнула:
— Небезпека — це коли тебе не пускають із твоїми приладами. А поки що це лише замок, про який усі пліткують. Не факт, що там взагалі є духи.

Перед Гектором на столі блищали новенькі гном’ячі детектори примарної активності, скляні кулі з шестернями, які крутилися без видимої причини. Усе це дивно дзижчало й посвистувало, наче передчуваючи зустріч із духом.

— Завтра, — сказав Гектор, важко сідаючи на стілець, — ми ввійдемо до того замку, і я… доведу, що не такий уже й безтолковий.
Сейла всміхнулася:
— Ну, тоді лишається лише одне: виглядати пристойно. А потім — побачимо. Але без мене ти все одно не підеш!

Гектор випростав плечі. Він знав — сьогодні день, що може змінити все: і його репутацію, і, можливо, життя самої графині.
Він був мисливцем на привидів. І тепер ніхто не завадить йому це довести.

Гектор Ларк піднявся на ґанок замку О’Крейн. Його черевики тихо плямкали по мокрій бруківці, а датчики на поясі видавали ледь відчутне пискання, реагуючи на… хто знає на що.
Сейла йшла поруч — насторожена, але з іскрою цікавості в очах розглядала справжній родовий замок, що височів перед ними, мов застигла в камені історія.

— Тату, — прошепотіла вона, — навіть якщо там нема привидів, я все одно знайду когось цікавого.
Гектор хмикнув, не зовсім розуміючи, про кого вона говорить.

Двері замку відчинилися самі — чи то так лише здалося Гекторові, — і в просторому холі їх зустрів аромат жасмину, змішаний із легкою кислинкою формаліну.
На стінах мерехтіли латунні світильники, а тіні від старовинних портретів ворушилися, ніби перешіптуючись між собою.

— Леді Мілено О’Крейн, — вимовив Гектор, намагаючись звучати впевнено. — Мисливець на привидів Гектор Ларк. Я прибув із метою… е-е… мирного врегулювання вашого непроханого гостя.

На подив Гектора, Мілена О’Крейн виявилася напрочуд молодою й вродливою. Тільки от на її обличчі застиг вираз легкої здивованості й тихого суму, наче тінь минулого не відпускала її й досі.

— Мисливець, кажете? — її голос був рівним, трохи насмішкуватим — як шелест листя на під’їзній алеї. — Що ж, заходьте. Але попереджаю: тут може бути небезпечно. А подекуди — швидше дратівливо.

Сейла тим часом помітила щось, що ворушилося в далекому кутку. Валіза.
Вона самотньо погойдувалася, і всередині щось тихо шаруділо.

— Тату! — прошепотіла вона, підбігаючи ближче. — Дивись! Там кіт!

З валізи визирнув лисий кіт із підозрілим поглядом, ворухнув вусами й тихо пирхнув.

— Бенедикт… — вимовила Мілена, трохи схиливши голову. — Він воліє, щоб його називали охоронцем мого порядку. І, так, він не в захваті від нових гостей.

Сейла аж засяяла від цікавості:
— А можна я його погладжу? — запитала вона, обережно підіймаючи кришку валізи.

— Обережно, — попередила Мілена. — Він не іграшка і зазвичай дряпає кожного, хто до нього надто наближається.

Кіт пирхнув, але трохи потягнувся назустріч дитячій руці, прижмурюючись, ніби перевіряв, чи гідна вона його уваги.
Сейла лагідно провела долонею по теплій шкірі Бенедикта, і той, на її подив, тихенько замуркотів.

— Тату! — прошепотіла вона радісно. — Я йому сподобалася!
Гектор усміхнувся:
— Ну що ж, значить, ти справді варта його довіри.

Мілена ледь підняла брову, спостерігаючи за ними:
— Чудово. Початок покладено. Залишилося тільки познайомити вас із Гавриїлом.
Сподіваюся, йому вистачить такту не чіпати дитину, — твердо промовила вона, звертаючись у порожнечу.

І саме в ту мить у повітрі пролунало тихе, але виразно роздратоване шепотіння:
— Хто ці галасливі новачки?!

Гавриїл знову заявив про себе, і замок наче здригнувся.

— Тату… — Сейла схвильовано стисла батькову руку. — Здається, починається справжня пригода. Тут є привид!
Гектор, тримаючи прилади й нервово усміхаючись, кивнув:
— Так, моя маленька асистентко. Тепер починається найцікавіше.

Він розкладав прилади по залі з виглядом людини, яка точно знає, що робить… хоча насправді лише здогадувався, яким боком вставляти кристали в гном’ячий детектор.