Ой, хто це до нас завітав?

Вікторія заснула в кріслі майже в той же самий час, як і сіла в нього. Втомилася й якось водночас заспокоїлась.  
Скрізь сон чула, як її обережно хтось торкнувся. Та це ж кіт, або собака вирішили з нею познайомитися!  
Ой, ні, не буде очі відкривати. Так добре сидіти в цьому кріслі, і нікуди не треба бігти, щось робити. А це ще й нікому не потрібно…  
Із забуття дівчину вивів знову м’який дотик та ледь чутне дихання. Максиміліан, власною персоною, поближче підійшов. Цікаво, чим це він торкнувся? Може, хвостом.  
Раптом, крізь напівприкриті вії, побачила сріблясте сяйво. Схоже на місячне, але холодне та злісне. Потім чулося, як нявчав кіт та ричав пес. А це сяйво чомусь стало ще холоднішим... Перелякані тварини заскавучали так жалісно, що дівчині захотілося їх позвати до себе та обійняти.  
Але вона цього зробити не встигла, бо прямо у її сні срібляста хмара перетворилася на жінку, прекрасну, як снігова королева. Кіт та собака знову перелякано завили.  
- А ну, цитьте ви там, під кріслом. Вже до неї тулитеся? І без мого дозволу! 
- Та хозяйка, вибачте ви нас, бовдурів волохатих. Ми лише розвідувальні дії проводили. Виключно за вашим наказом, перевіряли, що це за нова краля з’явилася тут - пронявкав шанобливо кіт.  
- Я сама з нею вирішу, як бути. Без блохастих.  
Максиміліан з Джеком знов замовкли, але підійшли ближче до крісла, в якому сиділа дівчина.  
Сон це був чи реальність? Краще б сон, - думала Віта. Можна хоч прокинутися. І будь який морок піде, якщо відкрити крана з водою та сказати: Куди вода, туди і сон. Ще й повторити декілька разів для вірності. 
Не встигла Вікторі зрадіти, як марево вирішило звернути свою злісну увагу на неї.  

- Ти диви, хто до мого будинку завітав без мого ж на те дозволу. Ще й не відповідає, невігластво якесь.  
Не одразу, але все ж таки дівчина зрозуміла, що це примара (а це саме примара й є, та до того ж померлої жінки Олега). І що звертається померла жінка до неї, яка нікого не чіпає й намагається спати спокійно, з останніх сил. Тільки от сон вже встиг перетворитися на суцільний кошмар. 

Та ще й відповідати треба призраку, бо розгнівається не дай Боже.  
- Шановна пані, вибачте, не знаю вашого імені, - пробелькотіла перелякано гостя, - я не хотіла Вас засмутити своєю несподіваною та несвоєчасною появою тут. Мені тимчасово немає де жити, а ваш чоловік, чи вдівець, шляхетно запропонував мені переночувати в цьому затишному місті. Я не маю на увазі саме це крісло, просто сон мене тут зовсім зморив.  
- Мене звати Марина. Олег не називав мого імені, чи не так? Звісно ж не називав. Його мабуть буде ще довго тіпати лише від мого імені, - трохи помовчала та додала вже не так сердито, - принаймні вона знає, що таке ввічливість...  Дівчино... 
- Мене звати Вікторія, - трохи сміливіше прошепотіла дівчина.  
- Вікторія, перемогати сюди прийшла, ти диви яка. Ну, добре, дай на тебе ближче подивлюсь. 
І з цими словами привид простягнув напівпрозору білу руку до дівчини. Холод миттєво пронизав її до самих кісток. 

Вона відчула таку втому, як не відчувала ніколи в житті. Хотілося лише впасти, хоча б на підлогу та заснути.  
Несподівано Віта відчула з двох сторін обережні дотики чогось м’якого. З правого боку – один зовсім наче оксамитовий, і ще другий, більш жорсткіший. Саме справа, до крісла тулилися перелякані кіт та пес. Але чий був дотик зліва, ніжний, схожий на шовк? Та ще й теплий.  
Їй стало значно легше вести світську бесіду з привидом, знаючи про таку підтримку. 
- Так-так, дівчино, цікаво, навіть не уявляєш як. Кажеш, кинув чоловік, та жити ніде? Цей красень кинув. Так, саме він... А найцікавіше тут, що саме через цю наволоч я вирішила розлучитися з Олегом... А на моєму похованні чи не він раптово був? Він, паскудо, ще й з цією шльондрою, що Олега поцюпити сподівалась. 

Примарна жінка начебто про щось замислилась. Хвилини бігли одна за одною, а Вікторія побоювалась нагадати про своє існування.  
- Все, я вирішила, - почувся холодний голос привида колишньої жінки. – Я даю свій дозвіл тобі проживати в моєму будинку, допоки ти не заподієш шкоди Олегові. Але, пам’ятай, я буду спостерігати, а мої вірні Максиміліан та Джек будуть докладати про твою поведінку, - і після недовгої паузи додала, - поки розслабитися можеш, гостя. Я завітаю до твого колишнього чоловіка, тобто мого коханця. Цікаво, та дівка ще з ним? Не думаю так. 
Сріблясте сяйво поступово згасло. Вікторія з полегшенням зітхнула та знову відчула м’які дотики волохатих лап справа. І один дотик зліва, начебто холодного носика. Ще б знати чий це був ніс?  
І тут вона прокинулася від того, що збентежений Олег тряс її за плече: 
- Віта, що з тобою, прокинься, не лякай мене!  
Зразу не змогла зрозуміти: спить вона, чи ще ні? Побачила кота та собаку, котрі одразу ж потягнулися до неї. Погладила їх м'які, зовсім не блохасті вуха.  
- Віта, подивись на мене, - сказав схвильовано Олег, - не лякай мене. – Що це було за біле сяйво в тому куті кімнати? 
- То твоя колишня жінка приходила на мене подивитися, - спокійно відповіла дівчина. – Ми з нею мило поспілкувалися, й вона дозволила мені тут деякий час пожити. Тільки щоб я тебе не скривдила. А вона, в свою чергу завітає до мого колишнього. Вона має до нього особистий інтерес.  
- Добре, - відповів Олег, - давай ти ображати мене не будеш зранку, бо спати дуже хочеться. Твої речі перенесли до гостьової кімнати. Я тебе проведу туди.  
Вікторія простягнула долоню Олегові. І вже в дверях згадала про володаря м’якої лапки та прохолодного носика: 
- В домі є ще один кіт? 
- Ні, - здивовано відповів Олег, - тільки Максиміліан, єдиний і неповторний. 
Кіт задоволення муркнув та пішов слідом за Джеком з вітальні.  
«Невже Василь мене пробачив, - подумала про себе дівчина? – а як він спромігся дотягнутися до мене через стільки кілометрів? Завтра ж батькам зателефоную та запитаю.» 
І пішла до своєї кімнати, слідом за чоловіком, привид колишньої дружини якого нещодавно дозволив їй жити в цьому моторошному, хоча й затишному будинку.