Все таємніше та таємніше.

З переляку Віта ледь не впала на мокрих сходах прямо в руки темноволосого. 
- Обережно, мені ще Вас до дому везти. 
- Як так, одразу ж й додому? – намагалася зобразити “леді” мокра дівчина.  
- Та швидко вже йдіть під парасолю, бо намокнути встигнете, - протягнув він їй руку. – Потім посперечаємось.  
Знизавши плечима, Віта поспішила зховатися від доща. Й вперше подивилася прямо в темні очі знову знайденого незнайомця: 
- Звати Вас як хоч, таємничий джентльмен? – старанно намагалася приховати своє зніяковіння. Наче підліток, й зовсім недоречно зараз... 
- Звати мене Олег, хоча Вам це щось зовсім не цікаво, про своє, дівоче все думаєте, - його приємний баритон нагадав про себе. 
- Ой, вибачте, Олеже.  Ви, я пам’ятаю, пропонували мене підвезти додому. Зробіть таку ласку, почекайте мене там, мені треба свої речі забрати. 
Після невеликої паузи, Олег відповів:  
- Ви вже знаєте, куди їхати збираєтесь? 
- Ні, й згадки немає, - зітхнула дівчина. 
- Добре, поїхали, дорогою розкажете. Разом я розповім, де пропадав весь цей час.  
Галантно запропонувавши Вікторії взятися за свій лікоть, повів її до своєї машини, що виблискувала чорним полірованим боком.  
Дощ вже майже закінчився, встигнувши більше налякати, ніж намочити. Олег закрив парасолю:  
- Ви ж не бажаєте пробігтися до метро, благо доща майже немає? 
- Вибачте, мені зараз не до вашого глузування, - дещо занадто різко відповіла Вікторія, - якщо хочете, називайте мене Вітою. 
- Віта, не Віка? – Так, добре, як забажаєте, - спокійно відказав Олег, - сідайте до машини, там тепло. 
Ти диви, як легко він поставився до того, що вона не Віка. І знову майже пропустила повз вуха подальші слова співрозмовника. Та він не дав їй такої можливості: 
- Щось Ви постійно десь думками далеко від мене. Бажаєте розповісти, чи мою історію почути хочете? 
- Не буду брехати, згораю від цікавості. Бачила Вас майже на кожній своїй екскурсії, а раптом кудись зникли  
- Все ж таки помітили мою відсутність, приємно вражений, - іронічно посміхнувся чоловік.  
Декілька хвилин вони їхали мовчки, тишу порушували тільки шуми двигуна та вечірнього міста. 
- Давайте все ж таки Ви розповідайте, що трапилося, поки мене не було поруч так довго.  
- Прямо таки й поруч, - пробурмотіла Віта.  
Спочатку їй ніяково було відкривати майже незнайомій людині те, про що й згадувати зовсім бажання не було. А потім, непомітно для себе, розповіла Олегові все про вчорашній вечір.  
І тільки подумала, як сказати, що їй ніде сьогодні переночувати, почула:  
- Я Вас почекаю біля ліфта.  Допоможу з важкими чемоданами. Та й спокійніше так всім буде. 
Дівчина не встигла йому подякувати, двері машини вже відчинилися:  
- Почекайте мене біля входу. Проблема знайти тут вільне місце для паркування.  
Дещо образившись на таку прохолодну поведінку, Віта почала вилазити з машини. Вона ніколи не вміла це робити елегантно.  
Тільки зі своєї старенької машини, що зараз стояла в батьків, вміла виходити, як треба. Чомусь батько ремонтував її машину більше року. Може це було через її колишнього? Принаймні, вірна залізна «конячка» все ще належить тільки їй. 
- Віта, вже піздно, давайте швидше з цим покінчимо, - й протягнув їй руку.  
Спираючись на Олега, вона зайшла в під’їзд та натиснула кнопку визова ліфта. 
Остання зустріч з колишнім пройшла якось дуже спокійно. Вікторія очікувала на більш нервове закінчення відносин. Проте чоловік тільки виставив за поріг два її чемодани, та обережно поглузував з того, як швидко вона знайшла йому наступника.  
Суворим голосом Олег повідомив, що він просто допомагає Вікторії з переїздом, та затягнув обидва чемодани до ліфта. Дівчина ледь влізла до ліфта, й з полегшенням зітхнула,  коли двері зачинилися: 
- Бувають же ж такі люди, що без них набагато краще, ніж з ними. 
- Не те слово, Вікторія, - обізвався Олег.