Неочікувана зустріч

Робочий день ось-ось має добігти кінця. Віта з нетерпінням чекала закінчення останнього обзорного туру, коли залишить групу біля свого офісу. Швиденько закине в стіл робочі матеріали, й як чмихне додому! Хоча з цим тепер складніше… 
Може екскурсовод й не надто важка фізично робота, але після декількох екскурсій великим містом, ноги неначе свинцеві. Й голова такаж сама…  
Цілий день думала про вчорашній вечір, що геть змінив все життя. Все банально, як в жіночих романах, з напівоголеною красунею на обкладинці.  
Коханий чоловік, майже єдиний сенс життя, заявив про своє нове життя без неї, проте з новою обраницею. Ще й пишався шляхетністю: мовляв, не викинув колишню на вулицю слідом за бебіхами, а дав добу на вивезення речей. 
Саме про це й попереджувала мати вперту доньку, кажучи: шлюб, в якому чоловік вважає себе вільним, а жінка – заміжньою, майбутнього немає. А вона брехала навіть самій собі, що вірить цьому самовпевненому красеню. Може вже пора йому настала перебіситися? Виходить, ні.  Ось така вона, зворотня сторона цивільного шлюбу.
Добре, хоч не продала власну квартиру, як він наполягав, а тільки знайшла бажаючих взяти в оренду. Але гроші за довгостроковий договір віддала чоловікові, а він й не збирався їх повертати. Сказав, то буде плата за її проживання в його помешканні. Хоча це він б мав їй заплатити за всю хатню роботу впродовж цього часу.  
Несподівано для себе, відчувала лише полегшення. Як кажуть мудрі люди: подякуй долі, що взяла грошима.  
Але проблема потребувала вирішування, причому невідкладно. В її квартирі жили люди, й жити вони там будуть ще півроку. А де вона житиме?  
Можна було б до батьків поїхати жити, вони б з радістю прийняли. Проте їздити звідтіля на теперішню роботу неможливо. Сотня кілометрів в один кінець, ще й без власного авто, - це вже занадто.  
Та й Василь її не прийме. Досі не пробачив зрадницю. Колишній поставив ультиматум: або він, або кіт. Переломила сама себе, й котячу душу образила… Намагалася потім підлеститися, але не допомогло… 
Така собі з неї ніяка Вікторія. Не перемогла. Й колишній вчора насміхався: ніяка ти не Віта - ”життя”, і не Вікторія – “перемога”. Це він так намагався принизити її. Ще й згадав, що їй вдалося відстояти лише своє ім’я: ти диви яка цаца, не хоче бути Вікою, тільки Вітою, як батьки називають. 
Ще й про час зовсім забула! Робочий день закінчився годину тому, а вона все сидить, висиждує якесь рішення. А чого сидіти, чекати поки твої речі не полетять шкереберть з вікна? Треба поспішати, хоча очі б не бачили це колись затишне гніздечко.  
Раптово пригадала таємничого чоловіка з темним волоссям та сивими скронями. Чомусь він приходив на її екскурсії майже кожного тижня, хоча напевно мав свої справи.  
Вона зовсім не розумілася на чоловічому одязі, але схоже, цей незнайомець мав смак, та віддавав перевагу популярному зараз стилю “кежуал”. Хоча не в офісниму костюмі ж йому сідати в ескурсійний автобус? Проте колишній обрав би саме один з своїх розкішних офісних луків, які вважав доречними до будь якого місця та часу. 
Незнайомець завжди чемно вітався, й займав своє місце в кінці автобуса. Мовчки прислуховувався до екскурсії, а одного разу, коли вона розповідала історію деяких старовинних будинків, обережно втрутився в розмову. Й майже годину розповідав про ціж самі будівлі, та ще й так що слухали, роти роззявивши не лише екскурсанти, а також і екскурсовод.  
Вона тоді вражено запитала, чи не історик він. Відповів: ні, але завжди цікавився історією. 
Непомітно для себе Вікторія стала кожного дня чекати на появу незнайомця, якось не здогадалася спитати його ім’я. Кожної екскурсії виглядала цього темноволосого невідомого.  
І навіть коли його не було, їй вважалися темні очі, з віями та бровами, яким би позаздрила будь яка модна панянка. Раніше Віта докоряла себе за цей раптовий інтерес до невідомо кого, а потім перестала. Та й незнайомець кудись зник, і вона не бачила його майже півроку.

Ну, ось досиділася! Пішов сильный дощ, а в неї й парасольки немає. Бабине літо було вже не таким теплим та затишним, хоча який там вже затишок. 

Треба ж бігти забирати свої речі, добре поруч станція метро, може й не встигне сильно намокнути. Хоча б чемодани збирати непотрібно, майже всю ніч цим займалася. 
Ледь вибігла з офісу, як почула знайомий глузливий голос: 
- Вікторія, зовсім Ви себе не любите. Нащо ж так довго на роботі пропадати, ще й так пізно? Зовсім змерз, поки на Вас чекав. 
Під великою парасолькою стояв той самий таємний шанувальник, що зник майже на півроку.