Частина восьма

***

Олеся глипала очима, стоячи прямо у піжамі посеред вітальні. Максим стояв поряд, всміхаючись, але не промовляв ані слова.

- Це… - нарешті спромоглася Олеся, розгублено показуючи рукою на новенький блискучий сріблясто-чорний ровер.

- Просто я подумав, що на вівтар любові до здорового способу життя та прагнення зберегти довкілля усього світу не варто класти власний комфорт. Словом, штовхатися у комунальному транспорті чи ходити пішки тобі не обов'язково. З Днем народження, ластівко! – Максим трухнув чорнявою головою, від чого відрослий за останні півроку чуб повністю закрив очі.

А вона ж геть забула про свій день народження. Так закрутилася у волонтерському центрі, що втратила лік часу.

- Дякую! – Олеся кинулась на шию чоловікові, засипаючи його поцілунками. – Не повіриш, я вже й не пам'ятаю, коли востаннє сідала на ровер. Напевно, ще у дитинстві.

Максим обійняв Олесю за плечі, притулившись щокою до її голівки.

- Знаєш, після того, як ти два місця тому підробляла спортивним інструктором на дитячих змаганнях, я подумав: чому б тобі не згадати про свою любов до спорту?

Посмішка зникла. Сповзла кудись підборіддям, зісковзнула униз. На обличчя Олесі ніби насунулись хмари. Вона вивільнилась з обіймів чоловіка й повільно опустилась на бильце канапи, що її подарували їм батьки Максима на весілля.

- Не треба так, - промовила безбарвним голосом.

Якийсь час вони обидва мовчали.

- Знаєш, - Максим ретельно добирав слова, - уся ця історія… усе, що сталося з тобою тоді…

- Просто не треба, - обірвала його Олеся. Чомусь їй здавалося, що  усе вже відболіло та ніц не може розворушити, роз'ятрити душевну рану. А ось маєш! Щось гаряче, схоже на вулканічну магму, вихлюпнулось назовні та обпекло шкіру, запульсувало у скронях.

Максим прикусив нижню губу. Тільки тепер, дивлячись на дружину, він усвідомив різницю між звичайною захцянкою та мрією, що її крах спричиняє руйнацію цілого світу. І глибина цієї різниці була величезною. А ще він з прикрістю зрозумів, що так до кінця й не пізнав єдиної коханої в світі жінки. Ось зараз вона стоїть, втупивши погляд у темно-пісочний килим та намагається притлумити біль, що його сила відома лише їй. Ні, його маленька Олеся, то щось більше, ніж по-дитячому щира та непідробна усмішка, з якої лине світло маленького тендітного янгола. Існує ще й інша Олеся – сильна, що битиметься до останнього за справжню себе. Воїн, що розтинає у цих битвах шкіру та м'язи до кісток. Маленька беззахисна дівчинка може вмить перетворитись на жінку-воїна з палаючими очима та незламною рішучістю. Йому, Максимові, ніколи не зрозуміти запеклість цих битв. І він має або навчитися жити з цією іншою Олесею, або розійтися й втратити її, тепер вже назавше.

Максим зробив крок. Ще трохи помовчав, присівши поряд з Олесею.

- З того моменту, як ми розсталися та зустрілися знов, у моєму житті багато чого відбулося. Мені довелося пережити різне. Олесю, я змінив своє ставлення до багатьох речей. Напевно, між мною тодішнім та мною теперішнім велика прірва. Але в тобі є щось таке, що не змінилося за ці довгі роки. Мені здається, що…

- Колись я вважала, що мені доведеться обирати між коханням та мрією, - Олеся випалила це, одразу ж завмерши, затамувавши подих. А якщо Максим образиться, вважатиме, що вона має його за якогось тирана, не довіряє йому? Не подумала, «виплюнула» ті слова йому в обличчя.

Запала тиша. Наче дітлахи, заскочені батьками за якоюсь шкодою, сиділи і боялись поворухнутись.  Олесині очі блукали, мимоволі наштовхуючись на блискучу раму ровера. 

- Тобі пощастило більше, - розітнув тишу Максим. – Ти відмовилась від мрії принаймні заради кохання. На відміну від мене. Я ж просто приніс у жертву і кохання, і мрію.

- Пробач, - ледь чутно прошепотіла Олеся.

- Не переймайся. Просто нам обом настав час жити, жити по-справжньому попри усі примхи нашого оточення, хай там які образи нас воно собі не намалювало.

***

Олеся човгала мокрою Львівською бруківкою. Гумові «кросівки» робили її байдужою до дощу. Хоча Олеся завжди любила дощ. Він уповільнював життя, зупиняв метушню, заганяв людей по домівках та кав'ярнях, змушуючи їх відкласти свої справи та просто бездіяльно чекати. Вона любила нікуди не поспішати. Дрібненькі краплі падали на каптур вітрівки, повільно сповзаючи на плечі й далі униз. Олеся байдуже ховала руки у кишені – їй не було вогко, а дощ накрапав теплий.

Вони з Максимом повечеряли разом. Залишивши чоловіка з купою немитого посуду, Олеся вилізла на вулицю. Вона мала подумати на самоті. Наступного ранку після її дня народження, коли Максим пішов на роботу, Олеся наважилась зняти целофан із новенького спортивного ровера. Спробувала сісти на нього. Так, за півтора роки спільного життя коханий добре її вивчив: залізна конячка була саме під Олесю. Вона замислено ковзала пальцями гладенькою рамою. Мрії… Що там казав Макс про мрії? Чи хотіла б вона знову повернулись на ринг? Відповідь для Олесі була одностайною – ні. Але вона безпомилково вирізняла у натовпі чи громадському транспорті тих, хто носив наплічник, спортивні штані та взуття геть не як данину моді. Відмічала їх і заздрила їм. Для чого щоранку бігала, розлякуючи голубів на Площі Ринок? Усе відмахувалась: якщо раптом у їхній багатоповерхівці зламається ліфт, вона легко спорхне угору сходами ані разу не відсапуючись. Смішно. Кілька разів на тиждень робила по двадцять відтискань від канапи під пильним наглядом чоловіка: аби не «зхалтурила». Чи ходила пішки через пів міста.