Частина сьома

***

Весна здавалася Олесі дивом. Кожен день вона закреслювала в маленькому календарику дні до кінця зими. Вона так її боялася! Боялася змерзнути, промерзнути до середини. Всі ці зимові місяці Олесі хотілося тепла, підтримки, щоб хтось просто дав їй зрозуміти, що вона не сама у цьому світі. Просто хотілося сховатись у сильних гарячих обіймах. Але навкруги був лише холод. Холод на вкритих снігом вулицях, і холод біля розпашілої жаром пічки. Серце стискали крижані лещата, і жодна ватра не могла з ними впоратись, окрім іншого серця.

Весна, з багнюкою і мокрими дорогами, проте з живильним сонцем, вихопила дівчину з цупких обіймів зими. Сон скінчився. Потихеньку хотілося жити.

Олеся зробила ще кілька невдалих спроб влаштувати особисте життя. Далі, ніж одне побачення, справа не заходила. І проблема полягала навіть не в самих хлопцях, а в тому, що все кохання-зітхання було, за великим рахунком, самообманом. Не могло запалати серце, що стікало кров’ю. Олеся намагалася цього не визнавати, проте увесь час шукала рідну душу, і не бачила навколо нікого, хоча б трохи схожого на те.

Іноді заходила на сторінку до Максима у соціальній мережі. Він не писав їй. І вона йому не писала. А сенс? Зайвий раз нагадати про своє існування? По всьому, Максим не бажав згадувати минуле, а майбутнього у них тим паче не було.

Так промайнула перед очима весна і настало літо. Безжальна спека захопила місто. Здавалося, природа збожеволіла і після холодних вітрів без усілякого переходу хтось увімкнув гарячий фен.

Олеся заварювала чай. Любила міцний. Щойно накрила блюдечком чашку, коли почула звук, схожий на рингтон власного мобільного. Телефон мав слабкий динамік, тож Олеся часто пропускала чиїсь дзвінки, відходячи від нього за дві кімнати.

Так і є. Телефон. Номер не визначився. Точніше, його не було у телефонній книзі.

- Так, - Олеся без особливих емоцій піднесла апарат до вуха.

- Добрий день. Мені потрібна Олеся, - жіночий голос був незнайомий.

- Це я. Що ви хотіли?

- Лесю, сподіваюсь, ти мене згадаєш, хоча ми з тобою зовсім мало спілкувались. Мене звати Марія. Я – сестра Максима Яремчука.

На якусь мить у Олесі відняло мову. Марічка? Чого б це? Вони з Максимом начебто все вирішили. Спокійно. Треба її вислухати.

- Так, Марічко, згадала. Я уважно слухаю тебе.

- Олесю, нам потрібна твоя допомога, - жінка помітно хвилювалась. – Максим зник. Майже місяць не можемо з ним зв’язатись. Телефон не відповідає. Ще на початку літа поїхав до свого друга на Закарпаття. Ми не знаємо, що і думати, - Марічка зупинилась перевести подих.

- А дружина? Хіба з нею він зв’язок не підтримує? І чим я у цій ситуації можу допомогти? – Олеся була, як в тумані. Максим зник. Що сталося? Намагалася не видати себе. Можливо, вони думають, що він поїхав до неї? Ще й друг цей незрозумілий.

- Та він розійшовся з дружиною. Повернувся у травні зі Львову, пожив трохи вдома та майнув до того Кирила. Просто батьки вважають, що Максим  міг таємно від нас податися добровольцем… Воювати піти, розумієш? – Марічці було важко стримувати сльози. – Ти просто до того всього ближче. Може, тобі вдасться щось дізнатись. Вибач, ми з мамою зайшли на твою сторінку. Ти там свій телефон вказала.

- Сподіваюся, з дружиною він так не через мене. Ми з ним обмінялись кількома повідомленнями в Інтернеті. Я б не хотіла, щоб… - вирвалося у Олесі.

- Не бери у голову. Алевтина йому зраджувала, - Марічка поспішила її  заспокоїти.

***

Михайло здалеку помахав рукою високому худорлявому хлопцеві з живими чорними очима та волоссям, що стирчало на голові, немов голки у їжака.

- Олеся, Анатолій. Анатолій, Олеся, - відрекомендував Михайло своїх друзів один одному.

- Може, десь присядемо? – всі троє, не змовляючись, попрямували до найближчої лавки.

- Мені Михась трохи розповідав про вашу проблему. Тепер давайте все з самого початку. Чим більше інформації маємо, тим легше буде знайти, - Анатолій розкрив записник.

- Яремчук Максим Станіславович сімдесят сьомого року народження, - Олеся розповіла все, що знала про Максима.

- Зрозуміло. Ще один «заробітчанин». Ми так між собою називаємо тих, хто вдома каже, що їде працювати, а сам відправляється у зону АТО, - зауважив Анатолій, записуючи.

- Та він навіть не працювати, а просто до якогось приятеля. Такий собі Кирило з Закарпаття, - стенула плечима Олеся. – Анатолію, скажіть відверто, які шанси?

- Про це наразі говорити рано. Нема ніякої гарантії, що він взагалі на передовій. А мобільник… Він може просто загубитись або якось вийти з ладу. Ще таке питання. В деяких випадках, якщо доведеться давати офіційні запити… Самі розумієте, яка у нас бюрократія. До будь-чого прискіпляться, аби нічого не робити… Хто ви йому будете? На чиє прохання ми проводимо пошуки?