Частина шоста

***

Олеся сиділа на вулиці й слухала: чи то ворожа артилерія працювала, чи наші відповідали. Вона вже звикла до цих звуків. Дивне створіння людина – до всього звикає. Раніше, коли Олеся читала про війну у книжках та бачила її у кіно, то думала, що померла б від страху, якби почула постріли або вибухи. А зараз ні, сидить, слухає. Байдуже навіть якось слухає. Та й війна ця якась… Ніхто не вводить військовий стан. Кажуть АТО – антитерористична операція. Раніше Олеся думала, що антитерористична операція, це коли у метрополітені знаходять вибухівку або смертники себе підривають десь у натовпі, і вся поліція бігає і ловить терористів. Але терористи  з танками, системами залпового вогню – це вже армія.

Олеся майже не дивилась телевізор. Їй набридли розповіді про «місцевих» сепаратистів, які не сіло, не впало вирішили жити у Росії, але замість того, щоб поїхати заселяти Сибір, влаштували під керівництвом російських спеців безлад у власній країні. Дивно якось: отак живеш-живеш з людиною у одному місті, на одній вулиці, а вона одного «прекрасного» дня починає бігати з автоматом і кричати, що тут якась «новоросія». А ці, «братній народ»?

Просто хотілося миру. Щоб було, як раніше: всі підприємства працюють, поля не заміновані, по домівках ніхто не стріляє, люди не гинуть. Останні теж змінилися, стали нетерпимі до інших. Зло прокинулось, ненависть. Ніхто нікого розуміти не хоче. Як глухі. Кажуть, те, що зараз – воно надовго.

Олеся підняла голову. Небо чисте. Хмаринки білі. Осіннє сонце ще гріє. Пожовкле листя тріпоче на деревах і чекає найближчих холодів, щоб разом обвалитись на землю.

Якщо б не ці постріли, то можна було б сказати, що у заводі тихо. Дивно: завод і тиша – дві несумісні речі. За нормальних умов. А вони вже давно перестали бути нормальними. У більшості цехів немає людей, ворота замкнені.

Олеся часто ходила сусідніми пролетами. Жодного звуку, машини мов застигли у вічності. Навіть світло не всюди горить. Моторошно так дивитись, як погойдуються гаки мостових кранів, риплять. Це протяг їх розхитує. Де-не-де можна побачити працівників, люди як привиди. Собаки, і ті здичавіли.

Хтось давав місяць, хтось два. Остання робота тягнулась як мелодія флегматичної скрипки. Ніхто не давав гарантії, що за неї заплатять. Та все одно стукали, різали, варили.

Вийдеш після зміни на вулицю: поспішають додому поодинокі люди.

День починався, тягнувся і закінчувався у одній тональності: як все погано. І навіть це за кілька місяців стало звичним.

Олеся піднялася і попленталась в цех. Скоро зима, сесія. Всі будуть з грішми… Нічого, вона вивчить. Хоч на трійку, але здасть. На червоний диплом не претендує.

Треба звільнятись. Цілий місяць роботи нема, сидиш, вважай, письмовий стіл охороняєш, а наприкінці – давай-давай! І замінити ніким. Установчу сесію Олеся майже повністю провела на роботі. Лише у останні дні вдалося навідатись до інституту. Якщо взимку буде те саме, вона нахапається «хвостів». А деякі дисципліни складати краще гуртом. Олеся не була впевнена, що впорається самотужки. Якщо б хоч зарплату платили!

Коли мала додаткові вихідні, дівчина підшукувала нове місце роботи. Та криза торкнулася не лише її підприємства. Великі заводи закрили прийом, навіть маючи наявні вакансії. Комунальні заклади готувались до скорочень або просто не мали вільних місць. Маленькі приватні фірми неохоче розглядали перспективу взяти у свій штат студентку-заочницю, яку потрібно відпускати на сесію.

- Ми обов’язково зателефонуємо вам, якщо не матимемо кращих претендентів, - сказали Олесі після однієї, в цілому успішної співбесіди.

 Деякі комерційні організації, почувши звуки артилерії, хутко збирали валізи і викидали на вулицю вже наявних працівників.

На додаток, всі хотіли отримати готових досвідчених фахівців, а тому вимагали досвід роботи за конкретним фахом. За спиною у Олесі був лише завод, вміння набуті у якому за його межами виявились нікому не потрібними. Йти на просту роботу на кшталт двірника чи прибиральниці дівчина не поспішала, бо зарплатню їм зазвичай платили мінімальну. А якщо з неї вирахувати всі податки та вартість проїзду за місяць, то і кіт наплакав би більше.

На ринку праці було багато як відвертих, так і прихованих шахраїв. Хтось розміщував в Інтернеті замануще оголошення. Люди телефонували, а у них з мобільних рахунків знімалися всі кошти. А ще проста робота за великі гроші на повірку виявлялась мережевим маркетингом або чимось подібним.

Олеся надсилала багато електронних листів з резюме. Та відповідей на них не отримувала. Відкликалися лише роботодавці з сумнівними пропозиціями.

Поступово надія знайти хорошу роботу почала танути.

***

- У нас теж різні чутки ходять. Але про скорочення поки що – тьху-тьху-тьху – не йдеться, - відверто зізнавався Михайло. – Зараз багато хто виїздить: до столиці, за кордон.

- А ти не плануєш? – Олеся знала, що друг має родичів десь у Вінниці. Тому і питала.

- Я іноді про це думаю. Але поки і тут можна жити. Тим паче, обіцяли підвищити, - посміхнувся Михайло.