Частина п'ята

***

Олеся вже не знала, чи направду вона вчинила правильно. Чи було постійне недосипання кращим за стирчання в офісі з ночі до ранку?  Вранішні підйоми давалися дівчині дуже важко. Вона ще не позбулася студентської звички лягати близько другої ночі з тим, що піднятись назавтра ближче до обіду. Сил ні на що не лишалось. Спати, спати, спати! Олеся з нетерпінням чекала п'ятницю.

 Поступово її організм адаптувався до нового режиму. Вихідні вже не здавалися такими катастрофічно далекими. Олеся почала помічати навколо себе той новий світ, до якого вона добровільно потрапила. Крок за кроком він входив до її кола інтересів, мимоволі привертав увагу, викликав цікавість. Щось їй подобалось, щось – не дуже, а щось відверто дратувало.  У дівчини з’явилися нові друзі. І серед них – він.

Артем був наладчиком контрольно-вимірювальних пристроїв та автоматики, працював на іншій дільниці у тому ж цеху, що і Олеся. Вперше поцілувались вони майже жартома, не сильно замислюючись над тим, що роблять.

На перше побачення Олеся летіла мов на крилах. Середина осені. Надворі ще тепло, світить сонце, вітерець грається пофарбованим у різні кольори листям, а поряд з тобою нова людина.

Артем міг розмовляти на будь-які теми. Якось у нього це виходило легко, цікаво, весело. А ще він був тією рідкісною людиною, яка добре зналася на комп’ютерах, проте усвідомлював, що не всім то є цікаво, і краще не перевантажувати інших надсучасними технічними термінами. За це Олеся була йому вельми вдячна. А ще Артем не любив скаржитись. Навіть про щось неприємне розповідав сміючись, переводив усе на жарт. Він був готовий виконувати будь-яку захцянку Олесі, водив до кав’ярні, пригощав чаєм, обіцяв полагодити браслет на годиннику, який постійно розстібався.

Олесі було з Артемом легко. Можна годинами блукати міськими вулицями, парком. Вона добре запам’ятала той вечір, коли вперше випав сніг.

Вони вийшли з прохідних і попрямували до зупинки. Скупчення людей лише зростало. Транспорт не встигав забирати пасажирів. А великі лапаті сніжинки падали з неба, вкриваючи собою тротуар, дорогу, дерева, людей. Колеса авто не могли перемісити таку кількість снігу. Вони просто намагались якомога скоріше дістатися пункту призначення.

Артем і Олеся трохи почекали на зупинці, не маючи особливої надії влізти у автобус чи тролейбус. Їхні друзі вже пішли додому пішки.

- Може, і ми підемо? – Олеся бачила марність чекання.

- Ти впевнена? Мені що – я і більше проходив, - Артем турботливо подивився на неї.

- Ти у мені сумніваєшся? – Олеся вже тягнула його вперед.

Вони йшли настільки швидко, наскільки дозволяла їм заметіль і сніг під ногами. Але вони йшли. І це було краще, ніж тупцяти на зупинці, все більше замерзаючи з кожною хвилиною. Олеся і Артем тримались за руки, і здавалося, що разом вони здатні дійти до краю світу. Вони не помітили, як скінчився сніг. Ліхтарі заливали своїм теплим світлом місто.

- Чуєш? – раптом спитав Артем.

- Що? – не зрозуміла Олеся.

- Ну чому ніхто цього не помічає? – дивувався хлопець.

- Чого не помічає? Поясни нормально.

- Дивись – їде машина. Ти чуєш, як вона їде? Тиша. Коли випадає сніг, стає так тихо, - Артем пояснював речі, які особисто для нього були вже давно очевидними.

Олеся прислухалась. І справді тихо. Усі звуки стали м’якими, наче потонули у пір’їні.

У ті дні, коли вони не бачились, Артем телефонував Олесі й вони могли годинами розмовляти. Або просто писали один одному sms-ки.

Олесю тішив просто сам факт появи у неї хлопця. Тепер було, про що поговорити з подругою, поділитись «досвідом». Почувалася якось впевненіше, наче з’явився додатковий тил. Чи кохала Олеся Артема? Надто над цим не замислювалась. Він просто у неї був. І був той зв’язок, що зазвичай виникає між двома близькими людьми.

Якось Олеся зі Світланою  знайшли у шухляді старого столу якийсь жіночій журнал. Погортали трохи і натрапили на фото оголених хлопців. Природно, сиділи і роздивлялись. Аж тут у Світлани задеренчав мобільний. Телефонував її чоловік.

- А що я можу робити? Сиджу працюю, - говорила вона у слухавку, але вираз обличчя мала, наче заскочена лисиця у курнику.

- Він що, відчуває? – спитала вона вже Олесю.

- Не знаю. Можливо, - обидві розсміялися.

Та за пару хвилин телефонував вже Артем.

- Сидимо зі Світланкою. Чергуємо, - тепер була черга Олесі відповідати на «суворі» питання.

- Наші чоловіки – ясновидці чи як? Ховай той журнал від гріха подалі.

Олеся з Артемом разом святкували Новий рік. Він подарував їй м’яку іграшку – великого пухнастого зайця.

Поступово Артем почав натякати, що вони могли б одружитися. Олеся була не проти. Іноді вони сперечалися через можливе весілля. Артем хотів відсвяткувати його гарно, так, як зазвичай і святкують справжні весілля. Та Олеся була згодна просто розписатися у врацсі, ніяких суконь, гулянок, найманих дорогих автівок. По-перше, вона погано переносила будь-які тусовки, вони швидко втомлювали Олесю. А по-друге, в тій економічній ситуації, що склалася на цей момент в країні, та й зокрема на їхньому підприємстві, дівчина мала рацію. Вже котрий місяць поспіль працювали лише по десять робочих днів. Платню отримували відповідну. Доводилося на всьому економити. Втішало лише те, що гроші платили вчасно.