Частина четверта

***

Хтось вже сказав Павлу Сергійовичу, що вона йде від нього. Добре, не доведеться самій ніц говорити. Він навіть не образився.

- Я тут можу лише навчити, як відбитися у темному провулку, - пожартував тренер. – Щоб там їздити на якісь змагання, збори, для цього гроші потрібні. А хто їх дасть? Не інститут же.

Павло Сергійович все чудово розумів. І Олеся теж розуміла. Вона могла отримати початкові навички, засвоїти, як то кажуть, ази. Але більше секція при кафедрі фізвиховання їй нічого не дасть. Далі треба самій.

У спортклубі Олесі сподобалось. Михайлович, її новий тренер справив враження людини відкритої та життєрадісної. Хлопці прийняли її добре.

Тут Олесю спіткала та ж сама проблема, що і на кафедрі фізвиховання. Вона знову була єдиною дівчиною-боксером.

- Ходила до нас Віка. Ще місяць тому бачили. Треба спитати Володю, у нього її номер є, нехай зателефонує.

Принаймні тепер у Олесі з’явилась хоч якась надія на повноцінний спаринг.

Тренування проводились щодня і навіть по суботах. Зазвичай, у цей день грали у футбол. Олеся старанно тренувалась: відточувала техніку, працювала перед дзеркалом, багато уваги приділяла фізичній підготовці. Іноді разом з хлопцями ганяла м’яча.

У спортклубі займалися як молодь, так і дорослі вже дядьки років, може, за сорок. Комусь це було потрібне для підтримання форми, для здоров’я, зайві кілограми зігнати. А хтось, хто ще з юності вів здоровий спосіб життя та активно займався спортом, ходив до зали за звичкою.

Минуло не менше двох тижнів, а обіцяна Віка так і не з’явилась.

- Якщо ця панянка взагалі не прийде? Михайловичу, може, хоч по кілька раундів? Та й Віка ваша з кимось же боксувала… - Олеся попросила Михайловича поставити її у пару з кимось із хлопців: як не махай руками перед дзеркалом і як не лупцюй мішок, а без спарингів користі з тренувань не буде.

- З ким мені тебе поставити? А давай-но з Владом, - Михайлович покликав хлопця років дванадцяти – тринадцяти, на вигляд доволі пухкенького, а тому важчого за своїх ровесників. – Попрацюєш поки що з ним.

Михайлович дав Олесі партнера значно молодшого за неї не тому, що сумнівався у її боксерських здібностях. Просто при її малій вазі серед дорослих не було підходящого напарника.

Навіть боксуючи з цим хлопчиком, Олеся відчула, як багато їй ще треба працювати і над технікою, і над фізичною витривалістю. Підводила навіть елементарно психологія: вона просто губилась під час щільних атак. В інституті у них теж були спаринги, але порівняно зі спортклубом – це якісь ліниві обміни ударами.

«Нічого, - втішала себе Олеся, - головне працювати, тренуватись. Всім спортсменам на початку не солодко».

Одного дня, зайшовши до спортзали, Олеся побачила замість Михайловича зовсім іншого чоловіка. Тренер наче попереджав, що візьме вихідний. Але хто це? Хлопців наче теж більше. Якісь нові… Олеся привіталася.

- А ти у нас хто? – подивився на неї рудий, вкритий ластовинням чоловік.

- Олеся.

- Це замість Віки, - пожартував хтось.

- Вона у нас вже десь місяць займається.

- І чим ти займаєшся, Олесю? Гімнастикою? – посміхаючись, спитав Рудий. Хлопці між собою його так і називали.

- Боксом, - дівчина не зрозуміла, до чого тут гімнастика.

- Боксом? – Рудий наче не повірив. – І скільки ж тобі років?

- Двадцять.

- Багато. Пізно вже якось, - було незрозуміло, до кого він звертався: до себе чи до Олесі.

Дівчина нічого не відповіла. Так, у її віці спортсмени зазвичай мають не одну медаль у своєму активі. Вона давно залишила позаду найкращий вік для початку спортивної кар’єри. З цим нічого не зробиш. Але це не означало, що шансів зовсім немає.

- І у кого ж ти тренувалась? – Рудий знов подивився на Олесю.

- У Котенка.

Рудий засміявся.

- Котенко вже півроку як у лікарні. І, наскільки я знаю, він з дівчатами не працює.

- А це інший Котенко. Павло Сергійович, - пояснила Олеся.

- Не чув про такого.

Почалось тренування.

Рудий Олесі якось одразу не сподобався. Вона йому, вочевидь, теж. Головний вихованець цього тренера вже встиг взяти участь не в одному міжнародному чемпіонаті. Близьких за досягненнями боксерів у спортклубі не було. Можливо, саме тому Рудий надмірно собою пишався. Любив він багато балакати, читати моралі та повчати життю. Не впускав нагоди розповісти, який він був молодець за років своєї молодості. «Та я», «та мені у вашому віці» здавалися найулюбленішими його фразами. Згодом Леся помітила, що не самотня у своєму ставленні до Рудого. Та й Михайлович співіснував з ним за принципами: «колег не обирають» та «робота є робота».

Тренування Рудий будував по-іншому. Одразу відчувалося більше навантаження, хоча і Михайлович розслаблятися не давав. Олеся знову опинилась не у порівнянні з іншими. Особливо жахливо вона виглядала поряд з вихованцями Рудого. Той це одразу помітив.