Частина третя

***

Студентські будні почалися непомітно. Наче і не було того літа! Знову лекції, що не здавалися ще такими нудними, бо з початком вивчення нових дисциплін намагаєшся ними зацікавитись. Це вже потім приходить розчарування: чи то через надмірну простоту, зрозумілість та очевидність викладеного матеріалу, чи, навпаки, надмірну складність та заплутаність, або ж через сухість викладання. Майже не з першого дня поновились кількагодинні відвідування читального залу, стояння у довгих чергах до ксерокопіювального апарату. Олеся вже знала, що може будь-яку дисципліну скласти «автоматом», тому доцільність кропіткої праці впродовж семестру для неї була очевидною.

На початку осені у Олесі ще жевріло бажання піти у місцевий соціальний центр працювати волонтером, щоб потім при нагоді влаштуватися на роботу за фахом в тій же установі. Але поступово воно кудись зникло, розчинилося серед клопоту повсякдення.

Кілька разів Олеся їздила у відрядження до Райцентру, до якого відносилось «їхнє» село. Олег Дмитрович наполягав, щоб у місцевій газеті були надруковані саме статті прес-центру (у особі Олесі), де описується життя-буття студентських буд загонів.  Але чи то Олег Дмитрович не налагодив належний контакт з місцевою газетою, чи то був погано обізнаний про їхні дії, та статті були давно вже написані завдяки  чиємусь спритному натхненню.

- Ось, подивіться самі: у цьому номері ми писали. А це згодом іще. Фотографії навіть є. Як раз ваші хлопці позували із задоволенням, - жінка-редактор демонструвала літні випуски свого видання.

Дівчина марно каталася туди-сюди. Звісно, що обіцяної компенсації проїзду Олеся від Олега Дмитровича так і не отримала. «Відроджуємо радянські традиції у всій їхній красі – самі гасла. Голосні, красиві гасла», - з іронією, але без образи подумала Олеся. Вона не плекала особливих ілюзій щодо винагороди за свою письменницьку діяльність із самого початку. Можливо, вона отримала тоді значно більше, ніж гроші – визнання її здібностей, її таланту. Це була можливість показати іншим свої творіння. І Олеся була рада тій нагоді.

Осінь безкомпромісно оселилась на міських вулицях, поливаючи їх дощем та зриваючи листя з дерев. Погода так і надихала на крісло з теплою ковдрою та горнятком гарячої кави.

Олеся ніколи не боялася негоди, була не з тих, кого дощ за вікном чи сніг втримували від реалізації планів. Якщо вона вирішила у цей день кудись піти, то обов’язково піде. Єдине, що не любила страшенно, так це носити із собою парасолю, а тим більш нею користуватись. Віддавала перевагу каптурам. Але тепер, після затяжної хвороби Олеся воліла не ризикувати власним здоров’ям. Чого вона раптом так розхворілася, повернувшись додому, і сама не знала. Мабуть, цьому став виною недолікований нежить, який на чистому сільському повітрі ніби зник безслідно. Так, організм Олесі й справді відвик від міської атмосфери, насиченої транспортними вихлопами та димом двох металургійних комбінатів. Вона відчула це не тільки закладеним носом та хворим горлом, але й шкірою, і підвищеною сонливістю. Хоча останню можна було списати скоріш на безсонні ночі: іноді горло обкладало так, що Олеся ризикувала задихнутись, якщо не прокинеться і не прокашляється. Але вдень вона почувалася добре, тому їй важко було визначити свій стан. Це «тихе знущання» тривало доволі довго, а потім минулося ніби саме собою.

В одну з таких жахливих ночей, коли Олеся знову заснула після чергового нападу кашлю, її мобільний телефон почав відчайдушно виспівувати своє «Desper tine». Будзик? Але ж вона не збиралася рано вставати. Олеся розплющила очі. За вікном – глупа ніч. І кому вона могла знадобитись? Цього не могло бути. Ні, Максим не може їй телефонувати, він сказав їй, що все скінчене.

- Так, - Олеся намагалася говорити якомога тихіше, але достатньо голосно, щоб бути почутою співбесідником.

- Олесю, сонечко моє… - Максим розповідав, як сильно він скучив, як думав про неї постійно, що не може так більше жити. Він говорив, говорив, говорив...

Олеся сиділа на ліжку, дивилась на зорі, що зазирали у вікно і вже не намагалася знову заснути, бо напевно знала, що з цього ніц не вийде. Дзвінок Максима був настільки раптовим і несподіваним, що вона не запам’ятала і половини того, що він казав. Якщо б у Олесі спитали, хто їй телефонував,  вона б сказала: «Сьогодні мені зателефонувало щастя». А вона вже втратила надію на продовження їхніх стосунків, змирилася з втратою.

А Максим не витримав.  Знов не витримав, як і два місяці тому. Олеся з’являлась йому у снах, марилася ледь не усюди. Туск за дівчиною та біль розставання зростали прямо пропорційно його спробам її забути. Кохання знову перемогло. А в тому, що то було справжнє кохання, вже не лишилось ніякого сумніву. Олеся почувалася так, ніби щойно знаходилась між життям і смертю, і ось тепер їй дозволили жити. Жити повноцінно, не стримуючи своєї життєвої енергії. Ніби повернулася втрачена частина її самої.

Телефон ще лежав у маленьких долоньках Олесі, коли вона знову здригнулася від світла його дисплею, музики та увімкненої вібрації.

- Лесенько, виходь за мене. Підеш? – отак просто, без зайвих передмов, Максим вимовив те, що мріє почути кожна дівчина.

Олеся застигла і сиділа нерухомо, не дихаючи. Перша у житті пропозиція руки і серця! І все інше не важливе! Все інше у цю мить забуте!