Частина друга

***

Старенький «ПАЗик» підстрибував на сільській дорозі.

«Таяма-таканава – українська дорога японською», - згадала Олеся старий анекдот, роздивляючись у вікно безкінечні поля. Вона їхала на «об'єкт» з останньою чергою. Прикро було усвідомлювати, що усе найцікавіше відбулося без неї, та ніц не зробиш – із застудою краще не жартувати.

Бус підкотив до одноповерхової, вельми охайної, принаймні ззовні, будівлі. Пообіднє сонце заливало подвір'я, виразно підкреслюючи брак дерев та затінку. Хтось, однак, подбав, щоб заповнити свіжі клумби чорнобривцями. Олеся із задоволенням відмітила наявність альтанки. Тягнучи на плечі здоровенну червоно-чорну сумку, вона крутила головою на всі боки.

- І чого ти з собою лише набрала? – незнайомий хлопчина підхопив Олесин багаж. – Ось ваші, дівочі, апартаменти, - одразу ж за входом розмістилася невеличка кімната.

- Дякую, - обернулася Олеся, та хлопець вже зник.

Ліда з Наталею приїхали ще першим заїздом. Вони швидко провели для Олесі екскурсію гуртожитком.

- Вмиватися та руки помити – у кінці коридору. Там у нас ще пральна машинка стоїть. А от вбиральня та душ – на вулиці.

Після обіду у сільській їдальні Олеся взялася розпаковувати речі.

«Годують на диво добре, - подумки визнала дівчина. – Але відсутність мобільного зв'язку – то вже облом».

- «Київстар» вишку поставив, але коли її підключать, ніхто не знає, - пояснював Євген, якого тут усі чомусь кликали  «стропальником».

- Ти що, направду на стропальника вчився? – поцікавилась Олеся.

- Так, направду, - хитнув головою Євген.

- І як воно працюється?

- Не знадобилось, - хлопець посміхнувся, примруживши одне око.

- У сенсі? – не зрозуміла Олеся.

- А у нас тут дві професії: розчин будівельний місити і шлакоблоки класти.

- Отакої! А дівчата що роблять? – початок Олесі «подобався». Питається, куди вона взагалі потрапила?

- А у вас інший об'єкт.

- Очманіти!

«Інший об'єкт» виявився корівниками, у яких просте віконне скло мали замінити скляним блоком. Дівчатам дісталися відкоси.

- Ну як ти тут? – у свій перший робочий день Олеся втратила лік часу, залишившись сам-на-сам із ганчіркою та заляпаним закам'янілим розчином вікном. Голос Ліди немовби висмикнув її з провалля власних думок.

- Та от якось так, - розгубилась Олеся. – Відмиваю потроху.

- Занось цебро до корівнику й гайда обідати.

***

Вечірні сутінки наповзали на село. Спершись долонями на сітчастий паркан, Олеся намагалася роздивитись місцевість. Майже з усіх боків краєвид закривали дерева.

- Чого сумуєш? – високий русявий хлопець, якого звали Сашко, зупинився поряд з Олесею.

- Дивно якось навіть: тиша така навколо! Цвіркунів лише чути. Завод не шумить, автівки не сновигають туди-сюди…

- Так, - погодився Сашко, - я це теж одразу помітив. А ти плавати вмієш?- він якось різко змінив тему.

Олеся лише заперечно похитала головою.

- То нічого, - Сашко посміхнувся. – Тут неподалік є ставок. Якщо від берега далеко не відходити - не глибоко, - і, трохи помовчавши, додав, - а ще ми у сільському клубі з хлопцями у футбол граємо. Там у них спортзал.

- Дозвілля на вищому рівні, - на обличчі Олесі промайнула тінь легкої іронії.

Попри те, що було витягнуто усі стільці, які знайшлися в гуртожитку, багато кому довелося вмощуватися просто на траві. Сашко з Микитою налаштували гітари, одночасно підбираючи усім знайомі мелодії. Полум'я ватри кидало відблиск на донедавна ще незнайомі обличчя. Неквапливі розмови розтікалися в очікуванні пісні. Олеся зачаровано споглядала танок вогню. Здавалося, він робив чорне зоряне небо ще темнішим. Раптом її погляд наштовхнувся на чоловіка, який так само невідривно дивився на Олесю, як вона – на ватру.

«…Надо мною  тишина,

Небо, полное огня.

Свет проходит сквозь меня…»

- все більше голосів підхоплювали строчки з відомої пісні рок-гурту «Арія». Олеся, попри її упевнене «ведмідь на вухо наступив», теж старанно виводила куплет за куплетом. На свій превеликий подив, дівчина відчувала не лише свободу, про яку співала, але й причетність, єдність із трьома десятками людей, що найближчими двома місцями мали стати її сім'єю.

«Спільне дозвілля зближує», - якось зауважив Олесин викладач психології.

І знову ці очі… Вона вже на двісті відсотків була впевнена – той чоловік геть не випадково затримав на ній свій погляд. Незвичне досі відчуття сміливості, гордості й сили, що виникає, коли стаєш частиною чогось більшого, не залишало вибору. «Ігноруй», - наче скомандував хтось в Олесиній голові. Із виглядом до байдужості втомленої від прихильників красуні, дівчина відвела очі. Їхні погляди більше не зустрілися, проте Олеся знала: незнайомець продовжував дивитись на неї весь вечір.