Розділ 21

2007 рік Артуру 16 років: перше кохання й перше розчарування. Весна 2007-го. Артур навчається в 10-му класі. Він уже не той худий хлопчик у великих окулярах — виріс, плечі стали ширші, голос низький, але все одно тихий.

 У школі його все ще називають «ботаном», але вже з повагою: він розв’язує задачі з фізики й математики швидше за вчителя, а на інформатиці — взагалі герой.

У класі з’являється нова учениця — Настя. Довге темне волосся, усмішка, від якої в Артура перехоплює подих. Вона сідає за ним. Перший місяць він мовчить — тільки крадькома дивиться, як вона пише в зошиті акуратним почерком.

Одного разу на перерві вона повертається й питає:
— Артуре, ти можеш пояснити цю тему з програмування? Я нічого не розумію.

Він червоніє до вух, але киває. Після уроків вони залишаються в комп’ютерному класі. Він пояснює терпляче, малює схеми на дошці. Настя сміється:
— Ти так класно пояснюєш… чому тебе ніхто не слухає на уроках?
Артур знизав плечима:
— Бо я не вмію бути цікавим. Тільки кодом.

Вони починають спілкуватися щодня. Він пише їй перше повідомлення в ICQ:
«Привіт. Якщо хочеш, можу показати, як зробити свою гру».
Вона відповідає:
«Хочу!»

Вони зустрічаються після школи — не на побаченнях, а просто гуляють. Він показує їй свій код, вона розповідає про мрії стати дизайнером. Він закохується — тихо, болісно, без слів.

Але в грудні вона каже:
— Артуре… я з тобою дружу. Але більше — ні. У мене є хлопець із 11-го.

Він не плаче при ній. Просто киває. Додому йде мовчки. У кімнаті сідає за комп’ютер і пише нову гру — «Тінь у коді». Корабель-привид, який завжди один, але не здається. Коли програє — не гине, а стає прозорішим і сильнішим.

Того вечора він розуміє: кохання може боліти. Але код — ніколи не зраджує.

                                     *****

2008 рік, Артуру 17 років: перша перемога й перша втрата. Він закінчує школу. Золота медаль. На випускному всі плескають — навіть ті, хто дражнив. Він посміхається — вперше щиро.

Вступає до КПІ — факультет прикладної математики. Перший курс — складний, але Артур у захваті. Він знаходить друзів — справжніх, таких самих «ботанів». Вони ночами пишуть код у гуртожитку, п’ють чай із термосів, сперечаються про алгоритми.

Він пише курсову — нейронну мережу для розпізнавання рукописного тексту. Викладач ставить 5 і каже:
— Хлопче, ти попереду на п’ять років.

Артур пишається. Але в грудні 2008-го батько потрапляє в аварію. Важко. Лежить у реанімації. Артур їздить щодня — сидить біля ліжка, тримає руку, шепоче:
— Тату, ти сильний. Тримайся.
Батько виживає. Але слабкий. Артур бере підробіток — пише програми на фрілансі. Ночами вчиться, вдень — робота, вечорами — лікарня.

Він пише гру для себе — «Останній рівень». Корабель, який проходить нескінченні рівні, навіть коли життя закінчується. Гра не має кінця. Тільки «продовжити».
Він розуміє: життя — це не гра. Але код може дати сили пройти ще один рівень.

                                 *****

2009–2010 роки, Артуру 18–19 років: перші гроші й перше розчарування в людях. Він починає заробляти. Пише маленькі програми, сайти, боти. Перші 500 доларів — віддає мамі на лікування батька. Потім — собі на новий ноутбук.

Він заводить друзів у мережі — форуми, IRC, GitHub. Один із них — Андрій з Дніпра. Вони пишуть спільний проєкт — гру з відкритим кодом. Андрій каже:
— Артуре, ти геній. Ми зробимо мільйони.
Але коли проєкт стає популярним, Андрій краде код, видає за свій і продає. Артур дізнається випадково.

Він пише йому:
«Чому?»
Відповідь:
«Бізнес, брат. Вибач».
Артур не свариться. Просто видаляє спільний репозиторій. Пише нову гру — сам. Називає «Самотній кодер». Корабель, який летить один, але завжди знаходить шлях.

Він розуміє: люди можуть зрадити. Але код — ні.
У 19 років він уже заробляє нормально. Купує мамі нову плиту, батькові — ліки. Сам живе скромно — у гуртожитку, з ноутбуком і мріями.

Він не знає тоді, що через кілька років хвороба забере все.
Але вже відчуває: його справжнє життя — не в тілі.
Воно — у коді.
І воно не зрадить.
Ніколи.