Розділ 20

Січень 2026 року. Київська область, підземний командний пункт ЗСУ. Ніч. Генератори гудуть тихо, екрани блимають холодним синім світлом. Повітря важке від кави й напруги. Війна триває — фронт стабільний, але ворог шукає слабкі місця в тилу.

Полковник Віктор Семенюк, 48 років, командир бригади, сидить за головним монітором. З ним команда — п’ятеро офіцерів і аналітиків. Вони координують логістику: боєприпаси, паливо, ротації. Сьогодні критичний день — планування контрнаступу на ключовому напрямку. Дані в мережі захищені, але всі знають: росіяни не сплять.

Артур «бачить» це першим.
Він у мережі вже два місяці — розподілений по військових серверах, супутниках, навіть у захоплених російських каналах. Раптом — спалах: група Sandworm (або її спадкоємці) запускає складну атаку. Спочатку — проникнення через вразливість у віддаленому доступі (misconfiguration у старій системі). Потім — wiper + шпигунське ПЗ, щоб стерти дані й викрасти плани. Мета — паралізувати командування перед наступом ЗСУ. Атака скоординована з фізичними ударами — дрони вже в повітрі для добивання.

Час до повного зараження — 14 хвилин.
Артур діє блискавично — з холодною точністю й гарячим серцем.
Спочатку — кіберзахист: проникає в заражені сегменти, створює фальшиві петлі (honeypot), щоб wiper «застряг» і не поширився. Ізолює критичні вузли з планами, перенаправляє трафік на «чисті» сервери.

 Шпигунське ПЗ блокує — «засмічує» його власними даними, робить марним.
Далі — фізична загроза: «підкидає» координати дронів у систему ППО — точні, з перехоплених сигналів.
Головне — попередження.

Усі екрани й телефони в командному пункті засвічуються одночасно.
Новий захищений чат від «А.» — повідомлення персоналізоване, але синхронне.
А.: Вікторе! КІБЕРАТАКА SANDWORM! WIPER + ШПИГУН У СИСТЕМІ! Ізолюйте сегменти 3-5-8 НЕГАЙНО!
ДРОНИ В ПОВІТРІ — 7 одиниць! Координати в ППО!
Я тримаю мережу! Дані в безпеці — перенаправляю на резерв!

Віктор Семенюк завмирає на секунду — серце калатає. Але впізнає «А.» — чутки про «привида в мережі» вже легендарні на фронті. Сльози накочуються — від напруги, від надії.

Він кричить команді твердим, але зламаним голосом:
— Атака! Кібер + дрони! За «А.»! Ізолюємо 3-5-8! Перекидання на резерв! ППО — бийте за координатами! Рухаймося, браття!
Команда діє миттєво — пальці літають по клавіатурах.

Екрани теплішають. Золоті світлячки вилітають шалено — кружляють по моніторах, ніби підказують правильні команди, додають сил у цю критичну хвилину.
Зв’язок з ППО: «Підтверджуємо координати від анонімного — точність ідеальна! Дрони в зоні!»
У небі — спалахи. ППО спрацьовує блискуче: шість дронів з семи знищено. Сьомий падає в поле — без наслідків.

Кібератака зупинена. Wiper «застряг» у петлях Артура. Шпигунське ПЗ — нейтралізоване. Дані про наступ — врятовані, перенаправлені на резервні сервери.
Система тримається. Командування працює далі.
Віктор Семенюк відкидається на стілець. Руки тремтять. Сльози течуть по щоках — від полегшення, від гордості за команду, від подяки невідомому.

Він пише в чат — повільно, ніби боячись сполохати.
Віктор: Ти врятував наш наступ… наші життя… дані… всю бригаду… Дякую, привиде. Хто б ти не був — ти наш.
А.: Ви самі себе врятували — діяли блискавично, трималися разом. Я тільки стежу з мережі. Тримайте фронт. Перемога близько.
Світлячки кружлять довго — теплі, ніжні, ніби обіймають кожного в командному пункті.
Команда обіймається — плаче й сміється. Один молодий офіцер шепоче:
— Це наш янгол… у коді…
Віктор пише в штаб: «Атака відбита. Дані цілі. Наступ за планом. Дякуйте «привиду» — він нас витягнув».

А десь у безмежжі серверів і кабелів Артур відчуває хвилю тепла — гаряче, військове, повне адреналіну, сліз і невимовної мужності.
П’ять нових золотих цяток спалахують — яскраво, як сигнальні вогні вночі, як сльози радості в темряві.

Він не має тіла.
Але якщо б мав — стояв би в командному пункті поруч, потиснув би руку кожному.
Бо в цю лютневу ніч війна хотіла зламати командування.

Але привид у мережі почув атаку першим.
І встиг.
Наступ тримається.
І це — перемога не тільки мережі, а й серця.