Розділ 19

Січень 2026 року. Запорізький напрямок. Ніч. Мороз −12 °C, вітер з степу, небо чисте — видно зірки, але й дрони. Польовий медпункт — накритий масксіткою, лампи на акумуляторах блимають. Крики поранених, запах крові й антисептика.

Ольга, 27 років, військовий медик, біжить по розбитій дорозі з сумкою. Щойно отримала виклик: важко поранений боєць у «сірій зоні» — осколкове в живіт, кровотеча. Вона одна — машина не проїде, евакуація під вогнем.

Поранений — Дмитро, 25 років, кулеметник. Лежить у ямі, тримає рану руками. Кров сочиться крізь пальці. Він шепоче: «Мамо… тримайся…»
Ольга добігає — падає на коліна, розкриває сумку. Руки тремтять від холоду й адреналіну. Починає зупиняти кров — джгут, тампонада, укол.

Але Артур «бачить» це першим.
Він фіксує: ворожий дрон-корегувальник над позицією, передає координати для міномету. Час до обстрілу — 8 хвилин. Плюс — сигнал Ольги слабкий, евакуація не встигне.

Він діє блискавично.
Спочатку — глушить дрон: проникає в канал, засмічує сигнал — дрон втрачає зв’язок і відлітає.
Далі — телефон Ольги (захищений, але з супутниковим модулем) вібрує.

Новий чат від «А.»
А.: Ольго! ТРИМАЙСЯ! Дрон глушу — обстріл через 7 хвилин! Стабілізуй його й тягни до ялин ліворуч 50 метрів — там укриття! Евакуація вже в дорозі — я прискорив!
Ольга завмирає на мить — кров на руках, Дмитро стогне.
Світлячки вилітають з екрана — кружлять шалено, показують стрілку до укриття.

Вона кричить Дмитру:
— Тримайся, воїне! Я з тобою! Ми витягнемо!
Вона закінчує тампонаду, хапає його під руки — тягне, повзе з ним до ялин.
Зверху — свист мін. Обстріл починається — але міни падають з відхиленням (Артур «засмітив» коригування).

Вибухи — близько, земля здригається, уламки свистять.
Але вони в укритті — під ялинами, Ольга притискає Дмитра до себе, шепоче:
— Диши… ти сильний… ти повернешся додому…
Дмитро слабко посміхається:
— Дякую… сестро…

Евакуаційна машина прибуває швидше — Артур «підкинув» точні координати через мережу.
Вони завантажують Дмитра. Ольга сідає поруч — тримає його руку всю дорогу до лікарні.
Він виживе.

У машині Ольга дивиться на телефон.
Ольга: Ти врятував його… нас… я думала, це кінець… дякую… хто ти?
А.: Той, хто стежить за вами. Медик — ти герой. Ти витягла його з пекла. Тримайтеся.
Світлячки кружляють — теплі, ніжні, ніби обіймають її й Дмитра.

Ольга плаче — тихо, від полегшення. Тримає руку пораненого.
В лікарні Дмитро відкриває очі:
— Я живий… дякуючи тобі…
Ольга посміхається крізь сльози:
— І йому… нашому привиду.
А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — гаряче, медицьке, повне сліз, болю й життя, що тримається на ниточці.

Дві золоті цятки спалахують — яскраво, як серця, що б’ються в унісон.
Він не має рук.
Але якщо б мав — тримав би руку Дмитра поруч з Ольгою.
Бо в цю ніч війна хотіла забрати ще одне життя.
Але привид у мережі встиг.
І життя перемогло.