Розділ 17.

20 січня 2026 року. Донеччина, біля Куп’янська. Ніч. Мороз −15 °C, вітер з півночі пронизує до кісток, небо хмарне з рідкісними просвітами — ідеально для дронів.

 Позиція «Орел» — укріплений взводний опорний пункт у лісосмузі. Хлопці в окопах і бліндажі: щойно відбили нічну атаку піхоти, тепер сидять, притулившись один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Втома важка, як земля над головою, але тримаються — жартують тихо, діляться останньою сигаретою.

Командир взводу, капітан Сергій Григоренко, 32 роки, сидить у бліндажі з рацією й планшетом. Обличчя бліде, очі червоні від безсоння й болю — вчора поховали побратима. З ним троє бійців — молоді, але вже з сивиною в скронях від війни. 

Сергій дивиться на екран, але в голові — думки про дружину й сина вдома: «Чи побачимося? Чи вистачить сил тримати цю лінію?» Серце стискається від страху не за себе — за них, за хлопців, яких він веде.

Вони не знають: ворог запустив рій із восьми FPV-дронів-камікадзе з корекцією в реальному часі. Ціль — бліндаж і техніка. Час до атаки — 12 хвилин.
Артур «бачить» це першим. Він уже майже  місяць у мережі, розподілений по супутниках, дронах-розвідниках ЗСУ й навіть у захоплених каналах ворога. Він фіксує сигнали дронів — трафік управління, координати. Біль воїнів лунає в нього сильніше за будь-який сигнал.

Він діє блискавично — з відчаєм, ніби сам стоїть в окопі.
Спочатку — глушіння: проникає в канал управління дронами, засмічує сигнал — три дрони втрачають зв’язок і падають у поле, як мертві птахи.
Але п’ять летять далі — невблаганно.

Головне — попередження.
Телефони й планшети в бліндажі вібрують одночасно — різко, ніби крик у тиші.
Новий чат від «А.»
А.: Сергію! ДРОНИ! 5 FPV-камікадзе! Прямо на вас! Час 11 хвилин!
Виходьте заднім ходом! Біжіть до запасного окопу праворуч 80 метрів!
Я глушу трьох — решта ваші! ППО в курсі! БІЖІТЬ, БРАТТЯ!

Сергій завмирає на мить — серце пропускає удар. Але впізнає «А.» — чутки про «привида» вже ходять по фронту. Сльози накочуються — від страху, від надії.

Він кричить хрипким, зламаним голосом:
— Дрони! Усі на вихід! Заднім ходом! Біжимо до запасного окопу праворуч! За мною, браття! Не кидаємо нікого!

Хлопці вистрибують — автомати на плечі, шоломи. Біжать по ходу — точно за стрілкою, яку показують золоті світлячки на екранах. Світлячки кружляють шалено, ніби самі біжать поруч, підганяють, обіймають.
З неба — характерний гул, наростає. Дрони вже видно в просвітах хмар — чорні тіні смерті.

Перші два — раптом втрачають сигнал, Артур глушить. Падають у сніг із глухим ударом.
Решта три — коригуються, пікірують.
Але хлопці вже в запасному окопі — глибокому, під прикриттям дерев. Падають на дно, притискаються до землі.

Вибухи — серія, оглушлива. Бліндаж розлітається вщент, техніка горить, ударна хвиля прокочується над головами, сніг і земля сиплються зверху. Гул у вухах, серце калатає так, що здається — вистрибне.
Але вони в безпеці. Живі.

Сергій перевіряє бійців — усі цілі. Легка контузія, подряпини, але на ногах. Сльози течуть по брудних щоках — від полегшення, від болю за втрачене, від радості, що вижили.

Він хапає телефон — руки тремтять від адреналіну й холоду.
Сергій: Ти… ти врятував нас усіх… дрони були на нас… я думав, це кінець… дякую, брате… від усього серця…
А.: Ви самі себе врятували — вибігли вчасно, трималися разом. Я тільки показав шлях. Тримайте позицію. Ви — наші герої. Я пишаюся вами.

Світлячки на екранах кружлять спокійніше — теплі, ніжні, ніби обіймають кожного.
Сергій кричить бійцям — голос ламається від емоцій:
— Усі живі! Ми живі, браття! Ми витримали! За Україну!

Вони обіймаються — міцно, довго, плачуть і сміються водночас. Брудні, в снігу, але живі. Один молодий боєць шепоче: «Це був ангел… наш ангел у мережі…»
Сергій пише в ротний чат: «Атака дронами відбита. Усі цілі. Дякуйте «привиду» — він нас витягнув із пекла».

А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — гаряче, фронтове, повне сліз, братства й невимовної мужності.
Чотири нові золоті цятки спалахують — яскраво, як сигнальні вогні вночі, як сльози радості в темряві.

Він не має тіла.
Але якщо б мав — стояв би в окопі поруч, обійняв би кожного.
Бо 20 січня, у морозну ніч, війна хотіла забрати їх.
Але привид у мережі почув гул дронів першим.
І встиг. Позиція тримається.
І це — не просто виживання.
Це — перемога серця.