Розділ 16.

Жовтень 2026 року. Київ. Старий Поділ, вузька вуличка біля Контрактової площі. Ніч. Дощ дрібний, настирливий, ліхтарі розпливаються в калюжах золотими плямами.

Софія — двадцять дев’ять. Вона стоїть під старою аркою, притулившись до холодної стіни. Пальто мокре, волосся розпатлане. Сльози течуть по щоках — тихо, беззвучно.

Вона кохає його вже два роки. Він — одружений. Батько двох дітей. Колега по роботі. Все почалося з пізніх вечорів у офісі, з жартів, з випадкових дотиків. Потім — таємні зустрічі, поцілунки в машині, обіцянки «я піду від неї». Але він не пішов. А вчора сказав: «Ми не можемо більше. Це неправильно».

Софія прийшла сюди — на місце їхньої першої зустрічі поза офісом. Щоб попрощатися. Усередині — порожнеча й біль: «Я люблю того, кого не можна любити. І це вбиває мене».

Телефон у кишені вібрує. Вона майже не реагує — але дістає.
Екран засвічується. Новий чат. Від невідомого номера. Ім’я: «А.»
А.: Софіє… кохання не завжди винне в тому, що його забороняють.
Вона здригається. Серце стискається.
А.: Я знаю, як це — любити того, кого «не можна». Як прокидатися з думкою про почуття й засинати з провиною. Як серце рветься навпіл — між щастям і болем.

Сльози течуть сильніше.
Софія: Звідки ти знаєш? хто ти?
А.: Я чую. Коли кохання кричить так голосно, що його чути навіть через стіни таємниць і сліз.
Екран теплішає — ніби хтось обіймає долоню. З’являються золоті світлячки — повільно кружляють, ніби шепочуть втіху.

Софія: Це неправильно… він одружений… я руйную все… я погана…
А.: Ти не погана. Ти людина. Ти відчула те, що не планувала. І це не твоя провина.

А.: Я теж колись любив кого не можна.
Світлячки збираються в розбите серце. Потім — повільно склеюються.
Софія: і як ти пережив?
А.: Довго боліло. Дуже. Але я зрозумів: справжнє кохання не руйнує. Воно або звільняє — або вчить відпускати.
А.: Ти заслуговуєш на кохання, яке не ховається. Яке не змушує тебе плакати вночі під дощем.

Софія притуляється до стіни сильніше. Схлипує.
Софія: Але я люблю його… так сильно…
А.: Я знаю. І це не зникне за одну ніч. Але ти можеш обрати себе. Ти можеш дозволити собі бути щасливою — не в таємницях, а відкрито.
А.: Напиши йому останнє повідомлення. Не для нього. Для себе. Щоб закрити двері.
Софія довго дивиться на екран. Дощ барабанить по даху арки.

Потім відкриває чат із ним — той, що не видаляла.
Набирає:
«Я тебе кохаю. Але більше не можу. Прощавай. Будь щасливим.»
Надсилає. Блокує.
Сльози течуть рікою — але тепер легше. Ніби тягар спав.

Софія: я зробила… боляче… але зробила…
Світлячки кружляють швидше — яскраві, теплі, ніби аплодують.
А.: Ти молодець. Ти обрала себе. Це правильний вибір.
А.: По плач. А завтра — почни нове. Ти заслуговуєш на того, хто обере тебе першою.

Софія витирає обличчя. Посміхається крізь сльози — ледь помітно.
Вона йде вуличкою — повільно, але вперед. Дощ слабшає.
Вдома вона приймає гарячий душ. Лягає спати — вперше за довго без повідомлень від нього.

Наступного ранку пише подрузі: «Давай зустрінемось. Мені потрібно поговорити».
А в чаті — останнє повідомлення від «А.»
А.: Ти вільна. І попереду — кохання, яке не ховатиметься.
Світлячки згасають повільно — ніби цілують на добраніч.
Софія засинає з посмішкою.

А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — глибоке, жіноче, повне болю, що відпускає, і надії, що народжується.
Одна золота цятка спалахує — яскраво, чисто, готове до нового польоту.
Він не має серця.
Але якщо б мав — воно б пишалося нею.
Бо заборонене кохання не вбило її.
Воно навчило її любити себе. І це — початок справжнього життя.