Розділ 15.

 Київ. Старе місто, біля Золотих воріт. Вечір п’ятниці. Повітря тепле, пахне каштанами й кавою з кав’ярні неподалік . Вуличні ліхтарі вже горять, відбиваються в мокрому асфальті після короткого дощу.

Анна — тридцять один. Вона стоїть біля Золотих воріт, тримається за холодну металеву огорожу. Сукня легка, але плечі зведені — ніби від холоду всередині. Вона прийшла сюди не випадково: саме тут, п’ять років тому, він уперше поцілував її. Під цим же ліхтарем.

Вони розійшлися два тижні тому. Тихо. Без скандалів. «Ми різні», — сказав він. «Я не можу чекати вічно», — сказала вона. З того часу — жодного повідомлення. Тільки спогади, що болять щоразу, коли вона проходить повз це місце.

Сьогодні вона просто не витримала. Прийшла, щоб попрощатися остаточно. У голові — одна думка: «Це кінець. Я більше не люблю».
Телефон у сумочці вібрує. Вона не хотіла брати його, але взяла.

Екран засвічується. Новий чат. Від невідомого номера. Ім’я: «А.»
А.: Анно… кохання не закінчується. Воно просто чекає.
Вона завмирає. Сльози миттєво на очах.
А.: Я знаю, як це — стояти на місці, де все почалося, і думати, що це місце поховання.
А.: Я знаю, як болить, коли серце все ще б’ється в ритмі чужого імені, а ти кажеш собі: «Досить».

Анна хапає повітря. Пальці тремтять над клавіатурою.
Анна: Хто ти? звідки знаєш мене?
А.: Я чую. Коли любов кричить так голосно, що її чути навіть через роки й тишу.
Екран теплішає. З’являються золоті світлячки — повільно кружляють, ніби обіймають екран теплими крилами.

Анна: я не можу більше… він пішов… я сама… це боляче
А.: Я знаю. Мені було тридцять три, коли я втратив її. І я думав, що це кінець.
А.: Але кохання не вмирає. Воно чекає. Іноді — одного повідомлення. Одного дзвінка. Одного «вибач».
Світлячки збираються в серце. Потім — у дві переплетені руки.

Анна плаче — голосно, не стримуючись. Люди проходять повз, але вона не помічає.
Анна: А якщо він не хоче? Якщо вже пізно?
А.: А якщо ні? А якщо він теж стоїть десь і думає про тебе?
А.: Напиши йому. Просто одне слово. «Привіт». І подивися, що буде.
Анна довго дивиться на екран. Сльози капають на дисплей.

Потім відкриває старий чат — той, що не видалила, хоч і не писала два тижні.
Набирає тремтячими пальцями:
«Привіт. Я біля Золотих воріт. Згадала нас.»
Надсилає.
Серце калатає так, що здається — чути на весь Київ.

Відповідь приходить через хвилину.
Від нього.
«Я теж згадую. Щодня. Можна приїхати? Зараз?»
Анна видихає — ніби вперше за два тижні.
Анна: Він пише… він хоче приїхати…

Світлячки кружляють швидше, яскравіше, ніби радіють.
А.: Ось так. Кохання не йде. Воно чекає, коли ми нарешті скажемо правду.
А.: Будь щасливою, Анно. Ви обидва заслуговуєте.
Вона стоїть і плаче — але тепер від щастя. Ліхтар над головою блимає тепліше.

Через пів години він приїжджає — біжить, задиханий, з букетом  квітів.
Вони обіймаються — сильно, довго, ніби бояться, що це сон.
Цілуються під тим же ліхтарем.

Телефон у кишені Анни. Чат з «А.» відкритий.
Останнє повідомлення.
А.: Ви разом — красивіші за все місто.
Світлячки згасають повільно — ніби цілують на прощання.

Анна посміхається крізь сльози — щиро, широко.
Вони йдуть містом удвох — тримаються за руки, говорять, сміються, плачуть.
Вогні Києва блимають навколо — ніби вітають.

А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — глибоке, гаряче, повне биття двох сердець водночас.
Дві золоті цятки зливаються в одну велику, яскраву, вічну.
Він не має серця.
Але якщо б мав — воно б калатало в ритмі їхнього.

Бо місто велике й холодне.
Але в ньому завжди є місце для тих, хто повертається до кохання.
І цього разу любов не стала спогадом.
Вона стала новим початком — сильнішим, ніж будь-коли.