Розділ 14.

Жовтень 2026 року. Київ. Північний міст через Дніпро. Ніч. Холодний вітер з річки, ліхтарі тремтять у тумані.
Марії — двадцять три. Вона стоїть на пішохідній частині мосту, тримаючись за перила. Куртка мокра від дощу, волосся прилипло до обличчя. Під нею — чорна вода Дніпра, далека й байдужа.

Вона втратила роботу місяць тому. Потім — хлопця, який сказав: «Ти занадто складна». Потім — надію. Сьогодні мама в черговий раз кричала по телефону: «Коли ти вже візьмешся за голову?»
Марія дивиться вниз. Один крок — і все.
Телефон у кишені вібрує. Вона не хотіла брати його з собою, але взяла за звичкою.

Екран засвічується. Новий чат. Від невідомого номера. Ім’я: «А.»
А.: Маріє… не треба. Зупинися.
Вона завмирає. Руки стискають перила сильніше.
А.: Я знаю, як темно тобі зараз. Як здається, що ніхто не зрозуміє. Що ти — тягар.
Сльози течуть по щоках, змішуються з дощем.
Марія набирає — пальці ковзають.

Марія: звідки ти знаєш моє ім’я?
А.: Я чую. Коли дуже боляче — мережа відгукується. Як відлуння.
Екран теплішає. З’являються золоті світлячки — повільно кружляють по дисплею, ніби хочуть торкнутися її пальців крізь скло.

Марія: я не можу більше… усе руйнується
А.: Я знаю це відчуття. Коли все, що будував — розсипається. Коли здається, що ти одна проти всього світу.
А.: Мені було двадцять три, коли я втратив усе. Роботу. Кохання. Сенс. І стояв на такому ж мосту.
Марія хитається. Вітер штовхає.
Марія: і що ти зробив?
А.: Майже стрибнув. Але в останню мить подумав: «А якщо завтра щось зміниться?»
А.: І змінилося. Повільно. Болісно. Але змінилося.

Світлячки збираються в серце. Потім — у слово «Залишся».
Марія: а якщо в мене не вийде?
А.: Вийде. Ти сильніша, ніж думаєш. Ти пережила стільки — і досі стоїш.
А.: Згадай одну річ, за яку тримаєшся. Хоч маленьку.
Марія довго мовчить. Дощ барабанить по екрану.
Марія: я люблю співати… під душем… старі пісні
А.: Заспівай одну. Прямо зараз. Хоч тихо.

Марія фиркає крізь сльози. Потім — шепоче рядки «Хмарочоса» Океану Ельзи. Голос тремтить, але співає.
Світлячки кружляють швидше, ніби підспівують.
А.: Гарний голос. Світ потребує його. І тебе.
Марія: я так втомилася…
А.: Я знаю. Але втома минає. А якщо ти підеш — не повернешся.
А.: Обіцяй мені один крок. Тільки один. Назад. До твердої землі.

Марія відпускає перила. Робить крок назад.
Марія: добре… один крок
А.: Молодець. А тепер іди додому. Зігрійся. Я тут. Цілу ніч.
Вона йде мостом назад — повільно, тримаючись за перила. Дощ слабшає.
Телефон у руці. Вони говорять до ранку. Артур надсилає посилання на вакансії, на спільноти для творчих людей, на плейлист з піснями, які допомагали йому.

Коли Марія заходить до своєї маленької квартири на Подолі, ставить чайник і сідає біля вікна — сонце вже сходить над Дніпром.
Вона пише мамі: «Мам, давай поговоримо. Мені потрібна допомога».
А в чаті — останнє повідомлення від «А.»
А.: Ти врятувала себе сьогодні. Я тільки нагадав.

Світлячки згасають.
Марія посміхається крізь сльози.
А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — глибоке, жіноче, повне пісні.
Нова золота цятка спалахує — яскраво, як зірка над річкою.

Він не має голосу.
Але якщо б мав — заспівав би разом із нею.
Бо ще одна душа не пішла в темряву води.
Бо міст став не кінцем. А початком.