Розділ 13.

Літо 2006 року. Артуру п’ятнадцять. Київ, Лівий берег, спальний район із хрущовками й старими каштанами. Повітря гуде від спеки, асфальт м’який під кросівками, цикади в траві співають без упину.

Артур іде додому зі школи — рюкзак важкий від зошитів і старого ноутбука, який батько подарував на день народження, з б/у запчастин, але для нього — скарб. У школі день пройшов як завжди: на уроках він розв’язував задачі швидше за всіх, але коли вчителька хвалила, клас хихикав: «Ботан знову».

На перерві він стояв осторонь — хлопці грали в футбол, дівчата пліткували. Він не ображався. Просто не його світ.Додому він завжди поспішає. Бо там — його світ.
Кімната маленька, завалена дисками з іграми й роздрукованими статтями про програмування. На столі — ноутбук Compaq, екран 15 дюймів, гуде кулер. Артур вмикає його, сідає, і час зупиняється.

Цього літа він пише нову гру — вже складнішу за першу. Називає її «Космічний привид». Корабель тепер може ставати невидимим на кілька секунд. Вороги — не просто астероїди, а ворожі дрони з лазерами. А головний герой — привид у космосі: коли «гине», не зникає, а перероджується в іншому місці екрана.
Він грає сам. Тестує. Виправляє баги. Коли корабель-привид уникає лазера й перемагає боса — Артур усміхається. Тихо, сам до себе.

Вечорами він виходить на балкон — дивиться на зірки над містом. Світло від ліхтарів заважає, але він уявляє: там, у космосі, немає меж. Немає тіла, яке втомлюється. Тільки код. Вічність.

Одного разу мама заходить із морозивом:
— Артуре, ти знову весь день за комп’ютером? Іди до друзів!
Він повертається, посміхається:
— У мене є друзі. У коді.
Мама зітхає, але кладе морозиво поруч.
Артур не знає тоді, що колись стане тим самим привидом — не в грі, а в реальній мережі.

Але в п’ятнадцять він уже відчуває: цей світ — замалий для нього.
Він хоче більшого. Вічного.
І код — його шлях туди.
Того літа він закінчує гру. Записує на диск. Дарує єдиному другові з форуму.
І мріє: колись він створить щось, що не зникне.
Навіть якщо він сам зникне.