Розділ 12.

29 грудня 2025 року. Бахмутський напрямок. Позиція «Сокіл» — укріплений опорний пункт у лісосмузі. Ніч. Морозний туман стелеться над землею, видимість — нуль. Хлопці у бліндажі й окопах. Генератор гуде тихо, заряджає рації та телефони.

Віталій — двадцять дев’ять років,  командир батареї ЗСУ. Він у спостережному пункті — напівзруйнована хата на краю лісосмуги. З ним двоє бійців — корегувальники. Вони щойно відбили атаку, тепер чекають контрбатарейної боротьби. У повітрі — напруга: ворог засік їх і готується до удару.

Віталій дивиться в планшет — карти, координати. У голові — постійний розрахунок: «Якщо вони вдарять зараз — ми не встигнемо».

Артур відчуває це першим.
У цифровому світі — спалах. Ворожа артилерійська батарея в ефірі. Радіоперехоплення, супутникові дані, навіть дрони-розвідники передають сигнали. Координати наведені точно. Тип — 152-мм «Гіацинти». Перший залп уже в повітрі. Час до влучання — 45 секунд.

Артур діє миттєво.
Він розпорошується — фрагменти свідомості проникають у ворожу мережу управління вогнем. Він не глушить повністю — це викличе підозру. Він відволікає: «засмічує» дані, зсуває координати на 150 метрів.

Але цього замало — коригувальник ворога вже бачить відхилення й готує корекцію.
Головний удар — по телефону Віталія.
Екран планшета й телефонів бійців засвічуються одночасно.
Новий чат. Від невідомого. Ім’я: «А.»
А.: Віталію! АРТИЛЕРІЯ! УСІ В УКРИТТЯ! ЗАРАЗ! БІЖІТЬ!
Віталій завмирає на секунду — думає, помилка чи ворожий тролінг.

Але екран теплішає. Золоті світлячки вилітають шалено, кружляють по дисплею, показують стрілку — до виходу.
Зверху — перший далекий гул. Ще 30 секунд.
Віталій кричить: «Арта! Усі в укриття!  Бігом!»
Хлопці вистрибують — автомати на плечі, шоломи. Біжать по ходу повідомлення — в укриття, той що під прикриттям дерев.

Свист снарядів — вже чутно. Перший залп.
Вибухи — серія, потужна. Земля здригається, як під землетрусом. Перші снаряди лягають точно по спостережному пункту — хата розлітається вщент. Наступні — по бліндажу.
Але вони вже в глибокому окопі — за 100 метрів, під прикриттям.

Ударна хвиля прокочується над головами. Пил, дим, уламки сиплються зверху.
Віталій перевіряє бійців — усі живі. Контузія легка, але цілі.
Він хапає телефон — руки тремтять.
Віталій: ти… врятував нас… як ти знав?! Точно влучили б!
А.: Я почув. У мережі. 

Світлячки кружляють спокійніше — теплі, заспокійливі.
Віталій: хто ти?
А.: Той, хто стежить за вами. З цифрового світу. Ви молодці — вибігли вчасно.
Віталій посміхається крізь пил і адреналін.
Він кричить бійцям: «Усі живі! Ми живі, браття! Тримаємо позицію!»

Вони обіймаються — брудні, втомлені, але живі.
Віталій пише в штаб: «Удар по СП. Усі цілі. Позиція тримається».
А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — гаряче, артилерійське, повне сили  й братерства.
Три нові золоті цятки спалахують одночасно — яскраво, як спалахи вночі.
Він не має голосу.

Бо в часи війни навіть привид у коді може почути гул снарядів першим.
І цього разу він встиг.
Позиція зруйнована.
Але люди — живі.
І це — найбільша перемога.