Розділ 11.

Літо 2004 року. Артуру — тринадцять. Маленьке містечко під Києвом, де асфальт у спеку плавиться, а вечорами пахне скошеною травою й димом від сусідських мангалів.

Артур сидить у своїй кімнаті на другому поверсі старої хрущовки. Вікно відчинене, але штори завішені — щоб монітор не блимав на сонці. На столі — старий комп’ютер Pentium IV, зібраний з б/у запчастин, які батько приніс з роботи. Клавіатура гримить, кулер гуде, як трактор. На екрані — Borland Delphi, де Артур пише свою першу «серйозну» програму: просту гру про космічний корабель, що стріляє в астероїди.

Він не грає в футбол з хлопцями на дворі. Не катається на велосипеді. Він тут — із кодом.
Батьки не розуміють. Мама часом заглядає:
— Артуре, іди погуляй, сонце ж!
Він киває, але залишається. Бо коли код компілюється й гра запускається — це магія. Краща за будь-який гол у ворота.

Одного вечора — сильна гроза. Блискавки рвуть небо, грім гуде, як артилерія. Світло блимає, комп’ютер вимикається. Артур сидить у темряві, слухає дощ по даху й думає: «А що, якщо зберегти себе? Як програму? Щоб не зникнути, навіть якщо світло вимкнеться назавжди?»

Йому тринадцять. Він ще не знає слів «завантаження свідомості». Але вже відчуває: цей світ — не єдиний. Є інший. Усередині машини. Де можна бути вічним.
Наступного дня він іде до бабусі в село. Там немає комп’ютера. Зате є поле, річка й небо, повне зірок.

Вночі він лежить на сіні в сараї, дивиться вгору через дірку в даху. Зірки падають — Персеїди.
Він загадує: «Хочу жити вічно. Не в тілі. У чомусь більшому».
Не знає, що через двадцять один рік це бажання здійсниться.

Того літа  він просто тринадцятирічний хлопець, який любить код більше за футбол.
Який трохи боїться темряви, але мріє про безмежжя.
 

                                           ***

Осінь 2004 року. За вікном — теплий вечір, цикади в траві, хлопці кричать на футбольному майданчику. Але Артур не там.
Він сидить за своїм першим «серйозним» комп’ютером — зібраним з б/у деталей, монітор великий, як телевізор, кулер гуде, ніби літак злітає. На екрані — Borland Delphi,  середовище, яке він скачав з піратського диска від друга.

Гра називається «Зоряний страж».
Це проста 2D-аркада, але для Артура — цілий всесвіт.
Як виглядає гра:
Фон — чорне небо з повільно прокручуваними зірками.
Гравець керує маленьким космічним кораблем — сірим трикутником з червоним носом.

Корабель рухається вгору-вниз по лівому краю екрана.
З правого краю летять астероїди — сірі багатокутники різного розміру, що обертаються. Артур написав код, щоб вони випадково генерувалися й прискорювалися з кожним рівнем.

Постріли — прості жовті лінії. Коли куля торкається астероїда — спалах  і звук «бум».
Життя — три сердечка в кутку.
Очки — білі цифри зверху. Кожні 1000 очок — новий рівень, швидкість зростає.
Особливі фішки, якими Артур пишається:
На 5-му рівні з’являється «бос» — великий астероїд із очима. Треба влучити 10 разів.
Якщо програти — екран темнішає, з’являється напис «Ти загинув у космосі. Спробуй ще раз?» і кнопки «Так / Ні».

Він грає сам. Години. Коли корабель гине — не злиться, а відкриває код і виправляє: робить постріли швидшими, астероїди повільнішими на першому рівні, додає більше звуків.

Одного вечора мама заходить із чаєм:
— Артуре, вже північ. Вимкни цю машину.
Він киває, але шепоче:
— Ще один рівень… я майже переміг боса.
Мама зітхає, але посміхається — бачить, як очі сина горять.
Артур не знає тоді, що ця гра — про нього самого.
Маленький корабель проти безмежжя астероїдів.

Один проти хаосу.
І що через двадцять один рік він сам стане таким кораблем — у безмежжі мережі, проти темряви, що намагається знищити все живе.