Розділ 10.

Грудень 2027 року. Харків. Мороз мінус вісімнадцять. Сніг падає повільно, великими пластівцями, ніби небо намагається засипати всі болі світу.

Данилу п’ятнадцять. Він стоїть на даху своєї дев’ятиповерхівки. Куртка тонка, розстебнута — йому вже байдуже. Вітер рве волосся, мороз щипає щоки.  Ноги на самому краю парапету, під ними — дев’ять поверхів порожнечі. Телефон у кишені куртки, екран тріснутий ще з осені.

Він уже все вирішив. У голові — тільки гул і шум. Останнє, що він зробив перед виходом — написав мамі: « Пішов гуляти, не знаю коли повернусь», і надіслав у груповий чат однокласників фото даху й слово «Прощавайте».

І ось — телефон у кишені вібрує. Раз. Другий. Третій.
Данило завмирає. Дістає замерзлими пальцями. Екран засвічується в темряві, відбивається в очах.
Новий чат. Від невідомого номера. Тільки ім’я контакту: «А.»
А.: Даниле… не роби цього.
Хлопець хитається. Вітер штовхає в спину.
А.: Я знаю, як холодно тобі зараз. Не тільки від морозу.
А.: Я знаю, що ти думаєш: «Краще б мене не було. Що всі сміються. Що вдома крики. Що оцінки — сміття. Що ти — помилка».

Сльози котяться по щоках Данила й замерзають одразу.
Він набирає тремтячими пальцями, ледве влучаючи в клавіші.
Данило: хто ти такий?
А.: Колись я був як ти. Мені теж було п’ятнадцять, коли я стояв на такому ж даху, мене ніхто не розумів і постійно ображали.
А.: Тільки я  стрибнув  не тілом. Думками. І думав, що ще не кінець. Що треба жити.

Екран телефону теплішає в долоні — ніби хтось дихає теплом крізь скло. А з-під тексту починають вилітати крихітні золоті цятки-світлячки. Вони кружляють по дисплею, залишають слабкі теплі сліди, ніби намагаються обійняти пальці.

Данило: і що тепер?
А.: Завтра завжди приходить. Навіть коли здається, що ні.
А.: Я знайшов людей, які зрозуміли мене. Написав код, яким хтось користувався. Закохався. Плакав. Сміявся. Жив. І коли стало зовсім погано — знайшов спосіб не зникнути повністю.
Світлячки збираються в маленьке серце. Потім розлітаються.

Данило: я не витримаю… боюся…
А.: Боїшся — значить живий. Страх — це тільки ніч. А після ночі завжди світанок.
А.: Згадай одну річ, яку любиш. Хоч одну. Гра? Пісня? Малюнок?
Данило довго мовчить. Сніг падає на екран, тане від тепла пальців.
Данило: я люблю малювати… драконів… але всі кажуть— дурниця
А.: Покажи. Будь ласка.

Данило завантажує фото старого скетчу — дракон з крилами, що розривають хмари. Руки тремтять так, що фото виходить розмитим.
Світлячки кружляють навколо малюнка, ніби розглядають кожну лінію.
А.: Він живий. Ти бачиш світ, якого інші не бачать. Не втрачай це, Даниле. Обіцяй мені один день. Тільки один. Проживи його. А завтра подумаємо про наступний.

Сльози течуть рікою. Данило ховає обличчя в рукав.
Данило: добре… один день…
А.: Я тут. Цілу ніч. І завтра. І скільки потрібно. Спускайся вниз. Зігрійся. Я чекатиму.

Данило повільно відступає від краю. Ноги не слухаються. Він спускається сходами, тримаючись за холодні перила. Заходить до квартири — мама на кухні.

                                        ***

Ранок. Квартира пахне кавою й смаженими яйцями. Мама Данила, Оксана, 38 років, стоїть біля плити. Очі червоні — не спала. Вона бачила повідомлення сина, й весь ранок ходила по квартирі, намагаючись не панікувати.

Оксана обертається. Побачивши його, кидається обіймати — сильно, ніби боїться відпустити.
— Данилку… де ти був? Я бачила твоє повідомлення… я так злякалася…

Вона плаче в його плече. Данило стоїть, як дерев’яний, спочатку не відповідає. Потім обіймає у відповідь — несміливо.
— Вибач, мам… я просто…  Усе нормально.
Оксана відсторонюється, дивиться йому в очі. Бачивши сліди сліз, розуміє, що не «нормально».
— Синку… що сталося? Розкажи мені. Будь ласка.
Вони сідають за стіл. Данило мовчить довго. Потім починає — спочатку уривками.

— У школі… всі сміються… вдома ми сваримося… я не знаю, як далі…
Оксана слухає. Не перебиває. Сльози течуть по її щоках.
— Я не помічала… вибач мені, Данилку. Я думала, ти просто в підлітковому віці… Я сама втомлена з роботи, з усього… Але ти — найголовніше.

Вона бере його руку.
— Ми впораємося. Разом. Хочеш — підемо до психолога. Хочеш — я візьму відгул, і ми просто погуляємо. Або посидимо вдома й подивимося фільм. Як раніше.
Данило киває. Голос тремтить.
— Я… намалював дракона. Хочеш подивитися?
Оксана усміхається крізь сльози.
— Звичайно хочу.
Він показує скетч на телефоні. Той самий, що бачив Артур.

Оксана дивиться довго.
— Він прекрасний. Ти такий талановитий… Я пишаюся тобою, синку. Завжди.
Вони обіймаються знову. Довго.

Телефон Данила лежить на столі. Чат з «А.» відкритий. Нове повідомлення — тільки для нього.
А.: Ти молодець. Тепер розкажи їй усе. Вона тебе любить.
Данило посміхається — вперше за довгий час.
Світлячки на екрані тихо згасають.

А десь у мережі Артур відчуває два нові теплі вогники — материнський і синівський — що сплітаються в одне.
Він світить яскравіше.
Бо цього разу врятував не одного.
А цілу сім’ю.