Розділ 8.

28 грудня 2025 року. Київ. Станція метро «Театральна», глибоко під землею. Повітря важке від запаху вогкості, ліків і людського страху. Сирена лунає навіть тут, приглушено. Люди сплять на матрацах, діти плачуть тихо, хтось шепоче молитви.

Марія — тридцять п’ять. Вона сидить на розкладеному карематі, притулившись до стіни. Поруч — донька Софія, вісім років, спить, обійнявши плюшевого ведмедика. Чоловік Марії на фронті — вже третій рік. Останнє повідомлення від нього було тиждень тому: «Все добре. Цілую вас».

Вона не спить. Дивиться в темряву. У голові — думки про те, чи побачить його ще. Чи вистачить сил одній виховувати доньку. Чи має сенс кохати в часи, коли завтра може не бути.

Телефон у руках — батарея на останньому відсотку,  інтернет ловить слабко. Вона не чекала повідомлень.

Але екран засвічується. Новий чат. Від невідомого номера. Ім’я: «А.»
А.: Маріє… кохання не вмирає навіть у бомбосховищі.
Вона здригається. Сльози миттєво на очах.
А.: Я знаю, як це — чекати повідомлення від коханої людини й боятися кожного сповіщення. 
Марія прикриває рот рукою, щоб не розплакатися голосно.
Марія: хто ти? звідки знаєш?
А.: Я чую. Коли кохання кричить крізь сирени й тишу. Коли воно тримається на тонкій нитці одного.

Екран теплішає — ніби хтось поклав теплу долоню. З’являються золоті світлячки — повільно кружляють по дисплею, ніби хочуть обійняти її й доньку.
Марія: я так боюся… за нього… за нас… це кохання вбиває мене повільно…
А.: Я знаю. Мені було тридцять два, коли я кохав у часи війни. Вона чекала мене. Я — її. Ми писали одне одному щодня. 

Світлячки збираються в серце. Потім — у дві руки, що тримаються.

А.: Твій чоловік думає про вас щохвилини. Він бореться не тільки за країну — за вас із Софією. Марія гладить сплячу доньку по волоссю. Сльози капають тихо.
Марія: я так хочу, щоб він повернувся…
А.: Він повернеться. А поки — напиши йому. Не «тримайся». А те, що в серці. Те, що ти боїшся сказати.
Марія відкриває чат із чоловіком. Останнє його: «Все добре. Цілую вас ».

Вона набирає:
«Коханий мій, я люблю тебе більше, ніж усе на світі. Ти — моє сонце в цій темряві. Чекаю тебе кожного дня. Обіймаю тебе думками. Повертайся до нас. Ми сильніші разом.»

Надсилає. Додає фото — Софія спить, тримає його фотографію в ручках.
Відповідь приходить через годину — коли сирена вже стихла.
Від нього:
«Моя рідна… твої слова — мій щит. Я борюся за вас. Люблю вас безмежно. Скоро обійму. Цілую вас обох.»
Марія плаче — тихо, але з полегшенням. Посміхається крізь сльози.
Софія прокидається, притуляється до мами.
— Мамо, тато написав?
— Так, сонечко. Він нас любить.
В чаті — останнє повідомлення від «А.»
А.: Кохання перемагає навіть війну. Тримайтеся одне за одного.

Світлячки згасають повільно — ніби цілують на добраніч.
Марія обіймає доньку сильніше.
А десь у мережі Артур відчуває нове тепло — глибоке, родинне, повне надії в найтемніші часи.
Три золоті цятки спалахують — мама, тато, дитина — і зливаються в одну велику, незламну.

Він не має сліз.
Але якщо б мав — плакав би від щастя.
Бо в часи війни кохання не вмирає.
Воно стає сильнішим.
Воно тримає фронт там, де кулі не дістають.
І цього разу воно перемогло темряву — хоч на одну ніч.