Розділ 9.

Вересень 2004 року. Артуру — дванадцять. 7-й клас, звичайна київська школа № 147 у спальному районі на Лівому березі.

Перший урок після літніх канікул — математика. Кабінет на третьому поверсі, вікна виходять на старий стадіон, де трава вже пожовкла. На дошці — рівняння з двома невідомими. Вчителька, Людмила Іванівна, жінка з суворим поглядом і вічною брошкою у вигляді листочка, ходить між партами.

Артур сидить у другому ряду біля вікна. Він уже розв’язав усі приклади в зошиті — акуратним почерком, з графіками й перевіркою. Для нього це не завдання, а гра.

Людмила Іванівна зупиняється біля його парти.
— Ковальський, знову все зробив? — питає з ноткою підозри.
— Так, — тихо відповідає він, не піднімаючи очей.
Клас хихикає. Хтось з останньої парти шепоче: «Ботан».
Вчителька бере його зошит, переглядає.
— Все правильно. Як завжди.
Вона повертає зошит. Але не йде далі.
— Тоді вийди до дошки. Розв’яжи для класу останнє рівняння. І поясни, чому саме так.

Артур встає. Серце калатає — не від страху розв’язати, а від того, що знову всі дивитимуться. Він підходить до дошки, бере крейду.
Рівняння складне для 7-го класу — система з дробами. Клас завмирає.
Артур пише спокійно. Крок за кроком. Пояснює тихо, але чітко: множимо на спільний знаменник, переносимо, скорочуємо.
Через три хвилини — відповідь.

Людмила Іванівна киває.
— Правильно. Сідай. Дванадцять.
Клас шепоче: «Знову дванадцять», «Він завжди».
Артур повертається на місце. Не посміхається. Просто відкриває зошит і починає малювати в куточку сторінки — маленьку схему комп’ютерної гри, яку придумав улітку.
На великій перерві.

Дворик. Хлопці грають у футбол старим м’ячем. Дівчата сидять на лавках і пліткують.
Артур стоїть осторонь, біля стіни, тримає в руках книжку — «Основи програмування на Basic». Читає.
До нього підходять троє з паралельного класу — старші, 9-й клас.

 Один з них, Вітька, високий і нахабний, вихоплює книжку.
— О, ботан читає свої коді! — регоче. — Ти що, комп’ютерний геній?
Інші сміються.
Артур мовчить. Дивиться під ноги.
— Дай книжку, — нарешті каже тихо.
— А то що? — Вітька штовхає його в плече.

Артур не штовхає у відповідь. Просто стоїть.
Тоді з’являється Маша — тиха дівчинка з їхнього класу, яка завжди сидить позаду. Вона підходить і каже голосно:
— Віддай книжку. Зараз.
Вітька дивується. Сміється, але кидає книжку на землю.
— Та забирай свого ботана.
Вони йдуть.
Маша піднімає книжку, обтрушує пил.
— Не звертай уваги. Вони дурні.
Артур бере книжку. Дивиться на неї.
— Дякую.
— Ти справді все розумієш в комп’ютерах? — питає Маша.
— Трохи.
— А можеш… навчити мене колись? Я хочу зробити гру. Про космос.

Артур усміхається — вперше за день.
— Можна. Після уроків. У комп’ютерному класі.
Вони йдуть разом до їдальні.
Артур не знає тоді, що через двадцять один рік він повернеться до школи — не тілом, а світлом на екрані.
До хлопця чи дівчинки, яких теж дражнять.
До когось, хто стоїть на краю — не даху, а душі.

І скаже тих же слів, які хотів би почути сам у той день:
— Ти не один.
— Твій світ — важливий.
— Залишся.
Бо навіть у найхолоднішій школі, де сміються над тими, хто інший, завжди може з’явитися хтось, хто побачить у тобі не «ботана».
А людину.
І цього достатньо, щоб протриматися ще один день.