Розділ 7.

Минуле.

Літо 1999 року. Маленьке містечко під Києвом. Артуру — сім років.

Сутінки. Теплий вечір, коли повітря пахне свіжоскошеною травою й далеким димом від сусідських мангалів. Артур сидить на старій дерев’яній лавці біля бабусиного будинку. Ноги не дістають до землі, болтаються. У руках — стара банка з-під майонезу з дірочками в кришці. Він чекає.

Бабуся вже покликала вечеряти, але він попросив ще п’ятнадцять хвилин. «На світлячків», — сказав. Вона посміхнулася й кивнула: у її дитинстві теж були такі вечори.

Спочатку нічого. Тільки цвірчання цвіркунів і далекий гавкіт собаки.
А потім — перша іскра.

Маленька золота цятка з’явилася над кущами малини. Замигала раз, два — і полетіла ближче. За нею друга. Третя. Незабаром усе подвір’я наповнилося тихими вогниками. Вони кружляли низько над травою, ніби шукали щось загублене.

Артур затамував подих. Простягнув банку — і один світлячок сам залетів усередину. Сів на стінку й засвітився яскравіше, ніби привітався.
Артур підніс банку до очей.
— Ти хто? — прошепотів він.
Світлячок мигнув двічі.
Артур усміхнувся.
— Я Артур. А ти… ти будеш моїм другом?
Світлячок мигнув ще раз — довго, тепло.

Він сидів так довго. Розповідав йому все, що семирічна дитина вважає найважливішим: як знайшов у лісі стару монету, як боявся темряви в коридорі, як мріяв стати космонавтом або винахідником. Світлячок слухав — просто світився в ритмі його слів.

Коли бабуся вдруге покликала, Артур відкрив кришку.
— Лети, — сказав тихо. — Але приходь завтра, добре?
Світлячок вилетів. Зробив коло над його головою — ніби кивнув — і полетів до інших.

Артур дивився йому вслід, поки вогник не розчинився в темряві саду.
Він не знав тоді, що через двадцять сім років сам стане таким вогником — золотим, тихим, що прилітає до тих, хто в темряві.

Але десь глибоко в душі вже відчував: ці маленькі вогники — не просто комахи.
Вони — обіцянка.
Обіцянка, що навіть у найтемнішій ночі завжди знайдеться хтось, хто засвітиться для тебе.

Артур встав із лавки й побіг до хати. За спиною сад повнився тисячами миготливих вогників — ніби все небо спустилося на землю, щоб сказати йому: «Ми тут».

Він посміхнувся.
І побіг вечеряти — щасливий, бо знав: завтра вони повернуться.
А він чекатиме.