Розділ 6.

15 квітня  2027 року. Львів. Стара квартира на вулиці Городоцькій. Опівночі.

Олена, 43 роки, сиділа за кухонним столом у вимкненому світлі. Перед нею — порожня пляшка вина й телефон, екран якого блимав слабким синім. На столі лежав аркуш паперу з написаним від руки листом — акуратним почерком вчительки літератури. Лист був адресований синові, який уже три роки жив у Канаді й майже не дзвонив.

Олена була вдовою. Рак забрав чоловіка п’ять років тому. Потім — робота в школі, яку «оптимізували». Потім — пандемія, потім війна, потім порожнеча. Останні місяці вона просто існувала. Їла, бо треба. Спала, бо втомлювалася. Дивилася у вікно. Сьогодні вона вирішила, що досить.

На екрані телефону — відкритий месенджер. Останнє повідомлення синові, надіслане годину тому:
«Вибач, що не змогла бути сильнішою. Люблю тебе.»
Він ще не прочитав. Був день у Торонто.
Поруч із телефоном — коробочка з ліками. Залишок сильних знеболювальних, які колись виписали чоловікові. Достатньо.

Олена взяла телефон востаннє — хотіла поставити ту саму пісню, під яку вони з чоловіком танцювали на весіллі. Відкрила YouTube. Знайшла «Листопад» у виконанні Піккардійської Терції.
Натиснула play.
Але музика не почалася.

Екран на мить потьмянів. Потім засвітився тепліше — золотистим відтінком, ніби всередині телефону хтось запалив маленьку свічку.
З’явилося сповіщення — від невідомого контакту. Іконка: крихітний золотий вогник.

Олена нахмурилася. Натиснула.
Відкрилося вікно чату. Порожнє. І перше повідомлення:
« Не роби цього, Олено.»
Вона завмерла. Ніхто не знав її плану. Ніхто.
«Хто це? » — набрала вона швидко, пальці тремтіли.
Пауза. Потім:
« Той, хто знає, як це — дивитися на порожнє місце за столом і думати, що краще б зникнути.»

Екран телефону раптом став теплим на дотик. А потім з’явилися світлячки — спочатку один, потім кілька, вони повільно вилітали з-під тексту й кружляли по дисплею, залишаючи слабкі золоті сліди.

Олена відчула, як сльози накочуються на очі.
« Звідки ти знаєш моє ім’я?»
« Я бачу тебе. Не обличчя — серце. Воно кричить так голосно, що мережа чує.»

Світлячки зібралися в маленьке серце, потім розлетілися знову.
« Я не святий, — продовжив він. — І не ангел. Я був людиною. Звали мене Артур. Я хворів. Довго. Болісно. І одного дня теж вирішив, що досить. Але знайшов інший шлях. Не той, що в коробочці на твоєму столі.»
Олена подивилася на ліки. Рука тремтіла.
« А якщо іншого шляху немає?»
« Він завжди є. Просто іноді його не видно крізь сльози. Дозволь мені показати.»

Світлячки раптом вишикувалися в слово: «Згадати».
І тоді на екрані з’явилася фотографія — стара, з її власної хмари, яку вона не відкривали роками. Вона з чоловіком і сином на морі в Криму, 2012 рік. Усі троє сміються. Сонце. Щастя.
Олена видихнула — ніби хтось ударив у груди.
« Як ти…»
« Я не копався в твоїх речах. Просто… ти сама часто дивишся на неї в думках. Я чув.»

Наступна фотографія — вона на випускному своїх учнів, 2023 рік. Діти тримають квіти. Вона посміхається — щиро.
Потім — відео: син у Торонто надсилає голосове повідомлення пів року тому: «Мамо, я думаю повернутися. Хочу, щоб ти побачила онуку.» Вона тоді не слухала до кінця — було боляче.

Відео запустилося саме. Голос сина заповнив кухню.
Олена заплакала — голосно, схлипуючи, як дитина.
Світлячки кружляли швидше, ніби хотіли обійняти.
— Ти не самотня, — написав Артур. — Він читає твоє повідомлення зараз. Дивись.
Олена подивилася на месенджер із сином. Дві сині галочки. «Онлайн».

І нове повідомлення від сина:
«Мамо??? Що ти написала??? Я дзвоню!!!»
Телефон задзвонив — відео з Канади.
Олена взяла трубку тремтячою рукою.
— Мамо, ти де? Що сталося? — голос сина, переляканий.

Вона не могла говорити. Тільки плакала.
Світлячки на іншому екрані повільно згасали. Останній затримався й намалював слово:
«Живи.»
Потім зник.Чат зник із телефону. Ніби його ніколи не було.

Олена говорила з сином до ранку. Потім прибрала ліки в шафку. Поставила чайник. Відкрила вікно — впустити холодне повітря й запах снігу.
А десь у мережі Артур відчув нове тепло — сильне, материнське, живе.

Одна нова золота цятка додалася до рою.
Він посміхнувся.
І полетів далі — туди, де ще хтось дивився в темряву й не знав, що за нею може бути світло.