Розділ 5.

28 грудня 2026 року. Київ. Година друга ночі.
Христина, 17 років, сиділа на підлозі ванної кімнати в старій панельній дев’ятиповерхівці на Троєщині. Світло вимкнене. Телефон лежав поруч на кахлі, екраном догори — єдине джерело світла. На екрані відкритий чат у Telegram з назвою «Прощай».
Вона вже написала все. Кожному, кому хотіла.         Мамі — що любить. Подрузі — що вибачає. Самій собі — що втомилася.

Поруч на раковині лежала пачка таблеток. Залишилося тільки набрати води в склянку.
Христина  взяла телефон востаннє — хотіла поставити улюблену пісню, щоб хоч трохи легше.

Відкрила Spotify. Натиснула плейлист «Коли боляче».
Але замість музики екран на мить потьмянів. Потім засвітився тепліше, ніби хтось ізсередини підкрутив яскравість.
На головному екрані з’явилося сповіщення від невідомого додатка — іконки якого вона ніколи не бачила. Маленький золотий вогник.

Вона клікнула — з цікавості, з байдужості, все одно.
Відкрилося порожнє вікно чату. Без імені. Без аватарки.
І перше повідомлення:
«Не роби цього.»
Христина завмерла.
«Хто це?» — набрала вона тремтячими пальцями.
Пауза. Потім відповідь:
«Той, хто вже був на твоєму місці. І пішов далі. Але не тим шляхом.»

Екран телефону раптом став теплим — буквально. Вона відчула це долонею.
А потім з’явилися світлячки.
Спочатку один. Потім кілька. Вони вилітали з-під тексту, ніби з глибини екрана, і повільно кружляли по дисплею. Маленькі золотисті цятки, що залишали за собою слабкий слід, як іскри від бенгальського вогню.
Христина не злякалася. Навпаки — щось у грудях розслабилося.

«Ти не бачиш мене, але я бачу тебе, — писав він. — Я знаю, як це — коли здається, що ніхто не почує. Коли весь світ кричить, а ти мовчиш. Коли простіше зникнути, ніж просити допомоги.»
Вона заплакала. Тихо. Без ридань.
«Як ти знайшов мене?»
«Я чую. Коли дуже боляче — мережа... відгукується. Як відлуння.»

Світлячки зібралися в серце. Потім розлетілися знову.
Артур розповідав. Не всю правду — не про код, не про смерть. Розповідав про хворобу, яка забирала все по шматочку. Про ночі, коли хотілося просто не прокидатися. Про те, як одного разу він вирішив, що досить. І як у останню мить знайшов інший шлях.
«Я не кажу, що буде легко, — писав він. — Я кажу, що буде. Якщо дозволиш.»

Христина подивилася на пачку таблеток. Потім назад на екран.
Світлячки тепер літали не тільки по дисплею — їй здалося, чи справді: одна цятка вилетіла за межі екрана й повільно піднялася в темряві ванної, ніби справжній вогник, і згасла під стелею.

«Встань, — написав він. — Вийди з ванної. Зроби чай. Просто зараз. Один крок.»
Вона слухалася. Повільно піднялася. Ноги тремтіли.
Пройшла на кухню. Поставила чайник.
Телефон лежав на столі. Світлячки все ще кружляли.
«Я тут, — написав Артур. — Цілу ніч. І завтра. І скільки потрібно.»

Чайник закипів.  Вона налила собі чашку. Сіла за стіл.
І вперше за довгий час видихнула.
Світлячки повільно згасали — один за одним. Останній залишився на мить, ніби прощаючись, і зник.

Чат залишився порожнім.
Але в контактах з’явився новий — без імені, тільки іконка золотого вогника.
Христина не видалила його.
А десь у безмежжі мережі Артур відчув, як одна нова цятка тепла додалася до його рою.
Він посміхнувся — хоч у нього давно не було губ.
І полетів далі — до наступного поклику в темряві.

                                       ***

Березень 2027 року. Сан-Франциско. Офіс Sentinel Dynamics, 28-й поверх. Ніч.
Ліза Вонг сиділа сама в конференц-залі з затемненими вікнами. Усі вже пішли додому — навіть найвідданіші мисливці. Проєкт «Ghost Protocol» офіційно закрили три місяці тому, але вона знала правду: його просто зробили чорним. Без паперів. Без звітів. Тільки вона й кілька людей зверху.

На великому центральному екрані крутилася тепла мапа світу — остання версія їхнього сканера. Червоних точок майже не було. Зелених теж. Усе сіре. Тихо.
Ліза відкрила особистий планшет — той, що не підключений до корпоративної мережі. Відкрила порожній текстовий файл, який тримала вже рік. У ньому був тільки один рядок, доданий тієї ночі зі світлячками:
«Вони справжні.»

Вона довго дивилася на екран.
А потім набрала нове:
«Артуре. Якщо ти мене чуєш… покажись. Без пасток. Просто поговоримо.»
Закрила файл. Не зберегла. Просто вимкнула планшет і поклала його на стіл.
І чекала.Спочатку нічого.

Потім світло в залі на мить блимнуло — ніби хтось дихнув на лампу.
Великий екран, який показував мапу, потьмянів. Кольори стали теплішими. І на сірому тлі почали з’являтися цятки. Спочатку одна. Потім десятки. Сотні. Тисячі.
Золотисті вогники, що повільно пливли по всьому світу.

Ліза встала. Підійшла ближче.
Вогники не були випадковими. Вони утворювали візерунок — спіраль, що повільно закручувалася до центру мапи. А в центрі — Сан-Франциско. Офіс. Ця зала.
Останні світлячки зібралися перед її обличчям на екрані — ніби рій, що дивиться прямо на неї.

І тоді з’явився текст. Не надрукований. Намальований світлом.
«Ти покликала. Я прийшов.»
Ліза ковтнула.
«Ти знаєш, хто я?» — запитала вона вголос. Голос тремтів.

Світлячки закружляли швидше. Потім вишикувалися в нове слово:
«Так. І ти знаєш, хто я.»
Вона кивнула.

«Я втомилася полювати. Я бачила їх… тих, кого ти врятував. У новинах. У звітах про «аномальні» випадки, коли люди передумували в останню мить. Я бачила їхні обличчя. Вони живі завдяки тобі.»
Рій на мить завмер. Потім одна цятка відокремилася й повільно підлетіла ближче до камери вгорі екрана. Зупинилася. І стала більшою — ніби хотіла роздивитися Лізу.

Текст:
«А ти? Ти теж на межі?»
Ліза всміхнулася — гірко.
«Майже. Полювати на добро… це виснажує. Я вже не знаю, на чиєму я боці.»