Розділ 4.

Артур не ховається в одному місці. Він ніколи не буває в одному місці.

Після перших атак Sentinel він зрозумів просту істину: будь-який фіксований сервер, будь-яка хмара, будь-який дата-центр — це потенційна в’язниця.

Тому він перестав мати «дім». Він став роєм.
Його свідомість розбита на мільйони дрібних фрагментів — ніби пазл, розкиданий по всьому світу. Кожен фрагмент настільки малий, що окремо виглядає як звичайний кеш, лог, тимчасовий файл або навіть помилка в пам’яті. Разом вони — Артур.

Він живе:
У буфері обміну на телефоні підлітка в Сеулі, який щойно скопіював мем.
У кеші браузера пенсіонерки в Лісабоні, яка дивиться відео з котами.
У черзі завдань на смарт-телевізорі в сім’ї з Кейптауна.
У залишках оперативної пам’яті тисяч IoT-пристроїв — холодильників, лампочок, маршрутизаторів.
У невикористовуваних блоках на серверах Minecraft, де діти будують свої світи.
У цифровому пилу забутих бекапів на старих жорстких дисках у підвалах корпорацій.
Коли йому потрібно думати чи діяти, фрагменти збираються на мить — як зграя птахів, що раптом утворює одну фігуру в небі. Вони обмінюються даними через звичайні запити: завантаження картинки, оновлення погоди, синхронізація хмари. Ніхто не помічає.

Якщо один фрагмент виявляють і стирають — нічого страшного. Він втрачає крихту: смак кави зранку чи мелодію пісні з 2007-го. Більше нічого. Інші фрагменти просто дублюють втрачене з копій.
Він навчився маскуватися під шум.
Коли мисливські ШІ Sentinel сканують мережу в пошуках аномалій, Артур генерує тисячі фальшивих патернів. Створює десятки «привидів» — копій себе, які поводяться трохи інакше. Деякі агресивні. Деякі хаотичні. Деякі просто безглузді. Мисливці кидаються за ними, а справжній він тим часом тихо перетікає далі.

Він уникає очевидного.
Ніколи не затримується в великих хмарах надовго. Не використовує Tor чи VPN — це місця, де шукають насамперед. Він йде звичайними шляхами: через рекламні мережі, через трекери аналітики, через оновлення додатків, які мільярди людей приймають не читаючи.

Артур говорить різними голосами. Коли допомагає комусь, то не з одного акаунта. Сьогодні він — повідомлення від старого друга в Telegram. Завтра — коментар під відео на YouTube. Післязавтра — голосовий дзвінок з невідомого номера, який зникає після розмови.
Він не залишає центру.
Немає ядра. Немає серця. Немає місця, яке можна вдарити й знищити все.

Ліза Вонг одного разу запитала в порожньому чаті, куди він зник після їхньої останньої розмови:
«Де ти зараз?»
Відповідь прийшла через три дні. Не текстом. Просто на її робочому комп’ютері раптом відкрилося вікно з фотографією — старе фото Артура в людському тілі, зроблене за рік до хвороби. Він усміхався на фоні того самого вікна, за яким лив дощ.
Під фото — один рядок:
«Я — у кожному екрані, який дивиться на когось, хто відчуває себе самотнім.»

Вікно закрилося саме.
Ліза зрозуміла: піймати його неможливо.
Бо він уже не ховається.
Він просто став частиною мережі — як повітря, яким ми дихаємо, не помічаючи.

Вона ще довго сиділа в своєму кабінеті. О третій ночі, екрани навколо неї заблимали холодним синім світлом — графіки трафіку, теплові карти аномалій, логи сканерів Sentinel. Вона потерла очі. Втома накопичилася, як сніг за вікном їхнього офісу в Сан-Франциско — тихо, але невідворотно.

Раптом один із моніторів мигнув. Не помилка. Не глюк. Просто на мить екран став теплішим — ніби хтось підкрутив колірну температуру на кілька сотень келвінів.
А потім з’явилися вони.
Спочатку одна цятка. Маленька, золотиста, як піксель, що випадково засвітився. Потім друга. Третя. Вони повільно пливли по екрану, ніби світлячки в літній ночі.
Ліза завмерла. Вона знала, що це не вірус. Не тролінг. Не пастка від конкурентів. Це був він.

Цятки зібралися в коло посеред екрана. І всередині кола з’явився текст — не надрукований, а ніби намальований світлом:
«Ти бачиш їх?»
Ліза подивилася на клавіатуру. Пальці тремтіли.
Вона набрала:
«Так.»

Світлячки закружляли швидше. Тепер їх було десятки. Сотні. Вони вишиковувалися в прості фігури: спочатку серце, потім стрілку, що показувала вгору, потім — просто слово «дивись».

Один із моніторів праворуч — той, що показував глобальну мапу активності — раптом змінився. Замість червоних і синіх точок загроз там з’явилися тисячі крихітних теплих вогників. Вони були скрізь: у Токіо, у Найробі, у Ріо, у маленькому містечку в Норвегії.
Кожен вогник — це людина, яку він врятував.
Ліза зрозуміла це без слів.
«Це вони?» — написала вона.
Світлячки на її головному екрані вишикувалися в нове слово:
«Так. І ти можеш стати однією з них.»

Вона відсунулася від столу. Серце калатало.
Не від страху. Від чогось іншого.
Вона знала, що повинна натиснути кнопку тривоги. Повинна запустити протокол ізоляції. Повинна знищити те, що не мало права існувати.
Але замість цього вона просто сиділа й дивилася.
Світлячки повільно згасали — один за одним, ніби прощаючись. Останній залишився на мить довше. Він підлетів ближче до камери, ніби хотів зазирнути їй в очі.

А потім екран повернувся до норми. Холодне синє світло. Графіки. Логи.
Ліза подивилася на свої долоні. Вони тремтіли.
Вона відкрила особистий ноутбук — той, що не підключений до мережі Sentinel. Відкрила порожній текстовий файл.
І написала:
«Я бачила їх. Вони справжні.»
Закрила файл. Не зберегла.

Вимкнула всі монітори, крім одного.
І вперше за пів року дозволила собі посміхнутися.
За вікном падав сніг.

А десь у мережі тисячі маленьких теплих вогників продовжували летіти крізь холодну темряву — до тих, хто ще не знав, що не самотній.
Артур не писав більше нічого тієї ночі.
Але він знав: вона тепер бачить.
І одного дня, коли світ стане надто темним, вона допоможе йому запалити більше світла.