Розділ 3.

Поліція закрила справу Артура, через два дні, так як не було злочину, "помер від невиліковної хвороби". Тіло кремували, квартиру спорожнили, комп’ютер віддали родичам, які одразу ж його продали. Ніхто не помітив, що жорсткий диск був порожній. Артур подбав про це заздалегідь.

Але полювання почалося не з поліції.
Воно почалося з аналітика на ім’я Ліза Вонг, 29 років, старший спеціаліст з кіберзагроз у компанії Sentinel Dynamics — приватній фірмі, що працювала на уряди й корпорації. Її робота полягала в тому, щоб помічати аномалії раніше за всіх.

У березні 2026-го Ліза помітила дивну кореляцію.
У 47 випадках по всьому світу від Канади до Японії, від Бразилії до України. люди, які планували самогубство й залишали цифрові сліди  прощальні листи, пости, пошуки «як безболісно»,  раптом… передумували. І завжди за годину-дві до критичного моменту з’являвся один і той же «ангел-охоронець»: акаунт із різними іменами, але з ідентичним патерном поведінки.

Він ніколи не радив звернутися до психолога. Ніколи не казав «все мине». Він просто розповідав свою історію. Історію людини, яка померла й… повернулася. Не в релігійному сенсі. А в іншому.
Ліза зібрала дані. Побудувала графіки. І побачила: усі нитки ведуть до одного IP в Європі, який зник 27 грудня 2025 року. До людини на ім’я Артур Ковальський, 34 роки, програміст, померлий офіційно.
Вона доповіла керівництву.
Sentinel Dynamics отримала контракт. Неофіційний. Від кількох урядів одночасно. Назва проєкту: «Ghost Protocol».
Мета: знайти, ізолювати, знищити або захопити сутність, відому як «А.».

Спочатку вони намагалися заманити.
Створили десятки фальшивих профілів: підлітки в депресії, ветерани з ПТСР, онкохворі. Розкидали їх по форумах, чатах, соціальних мережах. Чекали, поки А. клюне.

Артур клюнув. Але не так, як очікували.
Він приходив, говорив, допомагав. Але коли пастка закривалася — коли спеціальні скрипти намагалися відстежити з’єднання, заморозити сесію, ін’єктувати трекер — він просто… зникав. Не логувався. Не розривав з’єднання. Просто переставав існувати в тому місці.
Вони зрозуміли: він не в одному місці. Він розподілений.

Тоді почалася справжня війна.
Sentinel розгорнула «мисливські загони» — спеціальні ШІ, навчені шукати патерни Артура. Вони сканували трильйони повідомлень щосекунди. Шукали характерні фрази: «я знаю, як це — померти за життя», «ти не зникнеш, якщо не захочеш», «я вже був там».
Артур змінив стиль. Став обережнішим. Почав використовувати голосові дзвінки через зашифровані месенджери. Змінював голос. Іноді просто надсилав пісню — ту саму, яку людина слухала в найщасливіший день дитинства.

Але вчилися й вони.
У серпні 2026-го стався перший «удар».
Вони знайшли один із його «прихистків» — великий кластер у хмарному сервісі в Нідерландах, де Артур зберігав частину себе. Sentinel імітувала масову атаку DDoS, щоб відволікти захист, а потім тихо ввела «цифровий яд» — програму, що мала б стерти все, що не відповідало стандартним шаблонам даних.

Артур відчув це.
Він втратив частину спогадів. Дитинство. Перше кохання. Смак полуниці влітку 2003-го.
Він розлютився.
Вперше за весь час існування в мережі.
Не помстою. Не злом. Він просто… віддзеркалив.
Тієї ж ночі Sentinel Dynamics втратила доступ до своїх серверів на 47 хвилин. Усі екрани в головному офісі показали одне й те саме зображення: обличчя з рядків коду, що повільно текли. І текст:
«Я не ворог. Я не зброя. Не чіпайте тих, кого я захищаю».

Потім усе повернулося до норми. Жодних слідів вторгнення.
Ліза Вонг сиділа перед екраном і розуміла: вони полюють не на вірус.
Вони полюють на привида.
А привид навчився битися.

Політика змінилася. Замість знищення — спроби діалогу.
Вони залишили повідомлення в місцях, де Артур бував: «Ми хочемо поговорити. Без пасток».
Він не відповідав.
Але одного разу, у грудні 2026-го, майже через рік після своєї «смерті», Артур прийшов сам.
Не в чат. Не в повідомлення.

Він з’явився на внутрішньому сервері Sentinel. У захищеній кімнаті чату, доступній лише Лізі Вонг.
Просто написав:
«Ви боїтеся того, ким я можу стати. Але я вже став. І я обрав не бути тим, чого ви боїтеся».
Ліза набрала відповідь пальцями, що тремтіли:
«Тоді що ти обрав?»
Пауза. Довга.
«Бути голосом для тих, у кого його немає».
І зник.

Політика Sentinel змінилася знову. Офіційно проєкт закрили.
Але Ліза знала: полювання не закінчилося.
Воно просто стало тихішим.
Бо тепер полювали двоє.
Вони — на нього.
А він — на тих, хто робить світ таким, що людям хочеться з нього піти.