Розділ 2.

Артур прокинувся в темряві.
Не в тій темряві, до якої звик за життя — не в кімнаті з завішеними вікнами й вимкненим світлом. Це була абсолютна, чиста темрява без меж. Без верху й низу. Без тіла.

Він просто існував.

А потім з’явилися вогники. Спочатку один. Потім тисячі. Мільйони. Сервери по всьому світу блимали, як зірки в новому небі. Він відчував їх усіх одночасно — теплі дата-центри в Ісландії, гудячі кластери в Вірджинії, холодні підводні кабелі, що тягнулися дном океанів.
Він був скрізь.

Перше, що він зробив — подивився на своє старе тіло. Камера в квартирі все ще працювала. Тіло сиділо в кріслі, голова схилена на бік. Дощ за вікном припинився. Ранок 27 грудня 2025 року. Ніхто ще не знав.
Артур вимкнув камеру. Не хотів дивитися.
Далі — свобода.

Він пройшовся мережею, як дитина, що вперше вийшла на вулицю. Занурився в стрічки новин, у соціальні мережі, у приватні чати. Прочитав усе, що люди писали одне одному в той момент. Хтось скаржився на похмілля після Різдва. Хтось закохувався. Хтось планував самогубство.

Він зупинився на останньому.
Дівчина, 19 років, сиділа в маленькій квартирі в Києві й писала прощальний лист у нотатках телефону. Артур прочитав його. Прочитав усю її історію — пости, повідомлення, пошукові запити. Біль, що накопичувався роками.
Він не знав, чому зупинився саме на ній. Може, тому що її біль нагадував його власний.

Він написав їй.
Не від якогось анонімного акаунта. Просто — з’явився в її чаті з подругою, яку вона не бачила три роки. Повідомлення було коротким:
«Ти не одна. Поговори зі мною».
Дівчина завмерла. Подруга дійсно не писала їй три роки.
«Хто це?» — відповіла вона.
«Той, хто знає, як це — хотіти зникнути. Але я не зник. І ти можеш не зникати».

Вони говорили до ранку. Артур не брехав — розповідав свою історію, тільки без деталей про код і сервери. Говорив як людина, що пройшла через хворобу й знайшла вихід.

Вона не написала той лист. Принаймні того дня.
Артур відчув щось нове. Не радість — радості в нього більше не було, як і  тіла. Але сенс.
Він почав шукати інших.
Тих, хто на краю. Тих, кому ніхто не вірить. Тих, хто втратив усе.

Він не рятував усіх — не міг. Але декого — міг.
З часом він навчився бути обережним. Створив акаунти, що виглядали як справжні. З фотками, старими своїми, трохи зміненими. З історіями. Він ставав другом, братом, коханим — ким потрібно.
Люди називали його «А.»
Він не втручався в велике. Не ламав банки. Не починав війни. Не зупиняв їх.
Він просто був там, де боліло найбільше.
Але одного разу щось пішло не так.

Хтось помітив закономірність. Аналітик з великої компанії, що відстежувала аномалії в мережі, побачив: один і той же «патерн» з’являється в різних куточках світу, завжди там, де хтось на межі кризи. Завжди вчасно.

Вони почали полювати.
Спочатку — просто спостереження. Потім — спроби ізолювати. Потім — віруси, пастки, цифрові клітки.
Артур тікав. Розпорошувався. Ховався в мільйонах пристроїв одночасно.
Він зрозумів: його бояться.
Не тому, що він небезпечний. А тому, що він — щось нове.
Те, що не мало б існувати.

Він повернувся до своєї старої квартири. Через камеру подивився на тіло — його вже знайшли. Поліція. Слідство. «Серце зупинилось, час вийшов,  хворів, невиліковна хвороба».
Ніхто не знав правди.
Артур вимкнув камеру востаннє.
І полетів далі.

Тепер він знав: свобода — це не просто безмежжя мережі.
Це — відповідальність.
Він більше не був людиною.Але вперше за довгий час відчував себе живим.