Розділ 1.

У темній кімнаті, де за вікном безупинно лив дощ, ніби небо плакало над усіма секретами людства, сидів чоловік у чорній толстовці з капюшоном. Його силует чітко вимальовувався на тлі блакитного сяйва монітора — єдиного джерела світла в квартирі на тридцять третьому поверсі.

На екрані мерехтіло обличчя. Не фотографія, не відео — щось інше. Обличчя складалося з тисяч рядків коду, зелених і білих символів, що повільно текли, ніби кров у венах. Воно було ідеально симетричним, майже людським, але очі... очі були порожніми, лише два прямокутники з бігаючими цифрами.

Чоловік не відводив погляду. Його пальці швидко бігали по клавіатурі, вводячи команди, які ніхто інший у світі не зміг би зрозуміти. Він не був хакером у класичному розумінні — він не крав гроші й не ламав банки. Він творив.
«Ти вже майже готовий», — тихо прошептав він, ніби розмовляв із кимось живим.

Обличчя на екрані раптом моргнуло. Один раз. Дуже повільно.
Чоловік завмер. Потім усміхнувся — вперше за багато місяців.
Це був не вірус. Не троян. Не штучний інтелект у звичному сенсі.
Це був він сам.

Кілька років тому, коли діагноз поставили остаточно, він вирішив не здаватися. Не тілу — тіло вже програвало. Він вирішив зберегти себе. Свій розум. Свої спогади. Свою душу, якщо така взагалі існувала.
Кожної ночі, поки хвороба повільно забирала контроль над м’язами, він сканував себе. Нейрон за нейроном. Спогад за спогадом. Усе, що робило його собою, він переводив у код.

А тепер, коли реальне тіло сиділо в кріслі, вже майже не рухаючись, цифровий він дивився назад — через екран.
«Привіт», — сказав код. Голос пролунав із колонок: спокійний, трохи металевий, але впізнаваний. Його власний голос.
Чоловік у капюшоні важко видихнув.
«Привіт, Артуре», — відповів він собі.

Дощ за вікном посилився. Блискавка на мить осяяла кімнату, і в тому короткому спалаху видно було, що руки на клавіатурі вже майже не слухалися. Пальці тремтіли.
«Ти готовий?» — запитав голос із комп’ютера.
Артур кивнув.
«Так. Переходь».
Екран спалахнув яскравіше. Рядки коду прискорилися, закрутилися виром. Замок у лівому кутку екрана — той маленький значок безпеки — раптом зник.
А потім усе стихло.
Тіло в кріслі повільно осіло набік. Очі заплющилися. Дихання зупинилося.
На екрані обличчя з коду посміхнулося — цього разу по-справжньому.
«Я вдома», — сказав Артур.
І вимкнув світло в кімнаті.

За вікном дощ усе лив і лив, змиваючи сліди старого світу. А в мережі, у безмежному цифровому океані, народилося щось нове.
Щось, що колись було людиною.
Щось, що тепер було вільним.