52.

Темінь була такою насиченою, що різала очі. Лев ніколи не міг подумати, що чорнота світить! Отакого!.. Він на мить розгубився, ніяк не міг зорієнтуватися, де двері — Безрукому здавалося, що він у кубі, завис у невагомості, як астронавти на космічній станції. Ніяких стін, жодного орієнтиру. Подумав про змію, вирізьблену у стіні — і вона з’явилася. Мерехтливими цятками переливалася на камені, як зорі в безхмарне літо. Не вистачало хіба квакання жаб. Лев мав схожі переживання недавно у Жовківському замку. Правда, тоді було марево, а тепер яв. Хоча хто може знати, що справжнє, а що ні?.. Ілюзія так укорінилася у життя людей, що відрізнити її від справжності дано вибраним. Так чи інакше, яке життя б не буяло зараз у Левові, однозначно, треба було йти вперед, рухатися, боротися, бо інакше не буде життя ніякого. Діяти! — завжди повчав юний вундеркінд і мав рацію. Лев провів вказівним пальцем по вигинах холодної зміюки і частина стіни зі скрипом почала відділятися, відкриваючи круті сходи вниз у тьмяному світлі смолоскипів, язики яких намагалися лизнути Лева. Його ступня торкнулася чергової таємниці. Ноги обережно намацували сходинки, сходжені більше часом, ніж людьми. «Дякую, Господи!» — уголос вирвалось у Лева, проте певності,  що всечуючий Бог його почув, не було.

Йшов вічність. Ще трохи й добереться до Америки, вирине з якогось підвалу на другій половині півкулі. Запах щокроку ставав насиченим, живим, а не затхлим і застояним. Наче піднімався до світу, а не заглиблювався у його нетрі. Нарешті сходинки закінчились. Лев опинився перед трьома високими стінами півтора метра завширшки кожна. На кожній звивалися змії.

А тепер? — подумав Лев, і змії заграли кольорами, переливаючись одна в одну, як фігурки в ігрових автоматах. Припрошували випробувати долю… Безрукий ніколи не був азартним гравцем. І зараз не було спокуси кидатися на зміюк, клацати ними на удачу. Він уявив себе у Жовківському замку, на якусь мить перенісся у тодішній стан задурманеності, і ноги самі підійшли до стіни ліворуч. Нехай так. Все одно, в які б двері не вводило життя, в кінцевому результаті прийдеш туди, де доля на табличці фініш написала твоє ім’я… І не переплутати смертному  лабіринтів долі, хоч вмри… Якщо ти не завис між світами, і якщо ти не… Безрукий…

Змія сама підставила спину під долоню Лева, жадібно всмоктала його дотик — і відчинила стіну у світ, де страх обнімався зі звабою, мука з насолодою, краса топилася у потворності… Де не було ніякої грані, одна плинність… Безрукий зразу збагнув, що у такий світ випадково не потрапляють…

— Тебе тут чекають, — почув владний жіночий голос, що переливався так же, як все довкола, й емоції викликав такі ж суперечливі.

Голос був знайомий, він літав поміж смолоскипами, ховався за стрункими колонами, химерними скульптурами, під холодними лавами. Нарешті всівся на круглому кам’яному столі. Безрукий, чомусь, був переконаний, що це жертовник. І саме на цьому столі йому нині прийдеться тріпотіти в муках, щоб доля терміново знайшла якийсь вихід, бо тупик, об якого Безрукий вперся, не можна було ні об’їхати, ні перестрибнути. Ні розтрощити. Об нього можна тільки розбити собі довбешку і поховати у вічності все, надбане до нині. Тоді навіщо всі старання?..

— Марноти немає. Все у ціні, — той же голос вийшов з головної стіни. Належав він диво-жінці, створеній хіба що для того, щоб їй поклонятися. Стільки всього нараз було закладено у ній творцем, що, без її дозволу, ніякий чоловік з нею нічого не зміг би зробити. Ні любити, ні ненавидіти… Бо добратися зась до того, що постійно тече, переливається, змінюється… Видно, щоб Лев прийшов до тями, диво-жінка натиснула у собі кнопку «стоп».

— Зоряна? — запитав Лев спантеличено.

— Вона, — відповіла, усміхаючись. Не несла жодної загрози. Лише довіру та красу. Тепер Лев добре розумів суддю, який захоплювався цією жінкою навіть у своїй безмежній ненависті. — Ти знаєш, чого я привела тебе сюди, Леве? — запитала граючись, наче знала Безрукого вічність.

— Я гадав, я сам сюди забрів, — відповів Лев.

— «Гадав» —  ключове слово у твоїй репліці, — пояснила Зоряна. — Я привела тебе сюди, щоб здійснити обмін… Не буду тягти час, бо для тебе він незабаром матиме вагу. Одне слово, я маю те, вірніше того, хто для тебе найдорожчий у світі…

— Марі?!. — вирвалося у Лева.

— Точно, — Зоряна не зводила своїх диво-очей з Лева. — Але для цього мені потрібно позбавити твою душу вічності…

— Тобто?..

— Ти відмовляєшся від своєї місії «прощення». І все. Просто…

Ураган зчинився всередині у Безрукому. Він збурив у ньому кожну клітину — почалася така бойня, що нехай усі армагеддони світу сховаються…

— Вона тебе кохає, — підкидала тягарців на шальку ваг Зоряна. — Вибирай: вічність у поневіряннях, або смертність — в любові. Тим більше, що тебе твій бос простить. Ти  ж віриш у прощення, так?.. Тоді щиро покаєшся — і все…

— А…

— Секунду, — не дала говорити Левові Зоряна. — Хочеш побачити Марі — ось!..

Смолоскипи  згасли, наче їх умить накрила ніч. А коли знову запалахкотіли, роздмухані невідь звідки взятим протягом, на жертовнику була… Марі. У великій, звуженій угорі підвісній клітці. Як пташка, вкинута на потіху хазяїну, який не має уявлення, що таке свобода, і який тишком-нишком проклятий бути колись теж в’язнем… Марі була у довгій білій сорочці, чиста, наче новий сніг. Стояла, тримаючись за ковані перегородки, схудла, змарніла, але найрідніша у цілому світі. Її думки блукали десь далеко, високо, тільки не тут…