Зі старовинного під’їзду на вулиці Івана Франка у Львові вийшло дві пані. Вони не були мешканками будинку. Старша — висока і дебела, з увічливим макіяжем, який додавав швидше кумедності, ніж краси. Молодша мала гарну фігуру, ходу манекенниці, з-під шапки звисали цікаві кучері. Чоло пружне, без натяку на зморшку, очі великі і глибокі, вуста незрозумілі, бо не змовкали ні на секунду, зуби здорові і білі, наче крейда… Але довгий ніс псував усе. Несли панянки потужні сумки з релігійною літературою і приставали до кожного перехожого, щоб подарувати книжечку, а заодно поговорити про життя — тлінне і вічне. Чоловік, що було вийшов з машини, припаркованої на тротуарі неподалік, спересердя смачно сплюнув на непорочний сніг і знову ввіпхався у салон — у нього не було настрою спілкуватися з панянками. Тим паче він знав їх реп’яхові звички — чіплятися без дозволу і не відчіплятися самим…
Панянки зникли за рогом. Були задоволені, як слони. Зайшли в черговий під’їзд, там і розчинились. Щезли з лиця землі, випарувались. Залишивши по собі лишень одіж, як змії залишають стару, зітерту об стежки життя шкіру.
— Ви бачили, Леве Львовичу, як суддя від нас втікав у машину? Ледве пузом не зігнув стояка!.. — сміявся Борис, виймаючи з торби свій одяг. — Негоже претендентові на вічність уникати розмов про Бога, чи не так?..
— Не злослов, а тішся, вундеркінде, — порадив Лев. — Бо твою, як твою, а мою пику він упізнав би точно.
Через хвилину двоє чоловіків усілися в знайоме таксі і помчали назустріч долі.
Доля у той час прикладала мокрого рушника до лоба, бо в голові так бухкало, що здавалось, ось-ось вона розірветься, і віками зібрана картотека доль розчиниться в інформаційному просторі ненаситної галактики. Такої безпорадності Доля ще не переживала ніколи. Декілька доль так заплутались у далекому українському Львові, що не було видно ні кінця, ні краю. Звідки взялися, куди мають слідувати — нуль, повна бездна. А час підпирав. Треба було приймати рішення, щоб і показник був, і щоб перед Богом не червоніти. Знову вп’ялася в монітор, направила всі камери на Львів, запустила які тільки є модерні програми… Доль там судомило. Вони нагадували їй щойно знятих з горища новорічних гірлянд, наспіх стягнених з ялинки, зіжмаканих і вкинутих в коробку чекати чергового сяяння. Через лаяння…
«Спокійно, — підбадьорювала себе Доля, — треба всього-на-всього знайти початок, хоча б один, і помаленьку все піде; головне не метушитися, не панікувати…»
Зателенькав прямий телефон з Верховної Канцелярії. «Гаплик», — подумала Доля і приклала, наче пістолета, тремтячу трубку до скроні. Почула мелодійний голос секретарки:
— Шеф казав не коригувати Львів. Самі заварили, самі хай їдять, — Доля заплющила очі, її вмить залишили сили, нервова напруга спала — і все, зосередженості наче не було. — Шеф, чомусь, такий заінтригований, — додала секретарка, — поводить себе, як дитя, що переглядає новий мультик…
— Дякую, — Доля ще раз переконалася, що від долі не втечеш, бо знала все ж таки, що проблем у неї не буде, що вирішиться все само собою, але, чомусь, переживала… Поводила себе так, як у критичні моменти життя люди — боялася надуманого страхітливого майбутнього…
Земля спокійно крутилася навколо своєї осі, чесно виконувала свою роботу, ні на мить не сумніваючись. Бо одного маленького сумніву достатньо було б для кінця світу, і ніякі пророки цього не засікли б. Коли б не жили і скільки дару б не мали — не дано людям знати те, про що не відає навіть Бог… Напевно…
— Кожна мить творить наступну — і це класно! — випалив раптом на радощах Борис і заробив захопливого погляду Лева.
— Мені б твого оптимізму, — сказав, — я б гори перевернув.
— Не прибідняйтесь, Леве Львовичу. Ви їдете перевертати віки, а загадуєте гори, які для вічності пилинки… А мені б вашу силу, я б…
— Не ґвалтуйте голову глупими фантазіями, — втрутився в розмову таксист Юра, — бо у кожного сила — своя… — Ніхто з ним не сперечався. Далі їхали у мовчанці.
Є таке гарне слово епіцентр. У словнику пише, що це «місце на поверхні землі, яке знаходиться безпосередньо над або під вогнищем якихось руйнівних сил». Так-от: навіть павуки втікали з відпочинкового комплексу «Мрія», так той епіцентр давав про себе знати, наплодивши навколо атомів вибуху.
З’їхали з дороги. Вимкнули фари. Машину замаскували в лісі, добре пообдиравши об рогаті стовбури дерев. На диво, таксист не сабанив.
— Тато просив вам допомогти. Казав, після «прощення» йому так легко, що літати хочеться…
— Я радий, — відповів механічно Безрукий. — Його голова була зайнята іншим. До нього почала доходити вся важливість ситуації.
Комплекс жив своїм життям. Припарковані машини. Крики, рики, радість, сміх. Закохані пари, пісяючі під ліхтарями відпочивальники. Все звично, буденно, так, як має бути…
Будівля з бабусиної світлини чітко запала в пам’ять Лева. Наче була сфотографована вдруге. Двічі прогулявшись навколо комплексу ходою захмелілого відпочивальника, Безрукий безпомилково вирахував потрібні йому двері. На них великими буквами писало: «ВХОДУ НЕМАЄ». Безрукий краєм вуха вловив шум автомобіля. Пірнув у ялівцевий живопліт. У темряву біля дверей вклинилося чорне авто з вимкненими фарами і ніжним тремтінням мотора. З машини безшумно вийшли п’ять чорних тіней. Одна з тіней розстебнула блискавку на грудях і вийняла з прихованої кишені масивного ключа. Замок заіржав і наробив такого ґвалту у нічній тиші, наче грім з ясного неба розбудив стару каменоломню. Двері важко подалися зовні, розриваючи важке павутиння. Четверо шмигнули у щілину і потягнули за собою двері. Ключ залишився у замку.