50.

Лев приїхав до Львова пізно ввечері. Додому не спішив. Вирішив піти до міської ратуші — з неї все почалося, може, пробудить йому пам’ять. Кров з носа треба було згадувати листа ката, бо інакше гаплик не тільки йому, а душі. І купам доль, що присвятили себе її спасінню… Не можна здаватися, допоки є хоча б маленький шанс на перемогу. А шанси переслідували його зусібіч — треба було тільки вміти їх прочитати та використати. Якомога швидше Безрукий вирішив розвідати дещо, що стосується дивного відпочинкового комплексу…

Ратуша Безрукого не прийняла. Гнала геть здичавілими вітрами та трьома уважними міліціонерами, що ввічливо запитали: «Чого ти тут лазиш?». Лев, було, хотів їх запитати, чи вони знають, чому міліціонери ходять по троє. Почув колись у тролейбусі. Але передумав. Побоявся, що коли не зрозуміють жарту, можуть запроторити його у слідчий ізолятор, а часу в нього обмаль. Бо відповідь була така, що могла пробудити у стражів порядку образу і показати, хто є хто насправді, і чим треба думати, щоб усілякі бевзі не мололи дурниць у той час, коли вони несуть службу… А ходять міліціонери по троє, бо один вміє писати, другий читати, а третьому дуже подобається така високоосвічена компанія. Жарт, звичайно, давній, як абетка, тому бажано ним не соромитися сучасним мундирам, а то ще, не дай Боже, виникне думка, що це правда…

Пройшовся пішки до Підвальної, сів на трамвай четвірку і в задумі поїхав додому. Сусідка в дверях не чекала. За дверима теж. Дотримувалася слова, хоча коштувало це їй точно більше, ніж за рідну маму.  Зайшов. Нашорошив вуха. Рука застигла на вмикачі. В хаті хтось був. Намацав у кутку трубу пилососа. Приготувався до атаки. Перед стрибком різко ввімкнув світло. Кіт ледве в останню мить вивернувся з-під труби і сховався під ліжком.

Безрукий важко видихнув. Забув, що має в хаті котяру. Почав кликати Мурка, той не вилазив — не вірив, що Лев не здичів. Насилу вмовив кота покинути сховок, пообіцявши, що й пальцем його не зачепить. І попросив пробачення за нерозсудливий напад. Погладив кота, нагодував трьома сирими яйцями. Зателефонував Борисові.

— Є діло, — сказав.

— Нарешті! — втішився Борис. — А то мене вже почали терзати сумніви, чи ви, бува, не вийшли з гри.

— Чуєш, теж мені гравець, — обурився Лев. — Я тут постійно ходжу по лезу, щомиті можу копита відкинути, а він бавиться!.. На кону моя душа, а він розвагу знайшов, очкарик перевчений. Мозок провітри спершу, а потім вже городи всяку дурню!.. І не тішся. Думаєш, я не бачу, як ти там свої зуби скалиш?..

— Якби ви перестали сабанити, я б уже століття тому вибіг з хати.

— Біжи, — усміхнувся Лев у трубку. І вирішив підключитися до світлини, яку привіз зі села. Але фотографії ніде не було. Загубив. Або…

Яке там «або…»! Її точно в нього поцупив Лавник.

Вундеркінд, як завжди, був веселий. Він дійсно не жив, а бавився. Його начебто не цікавив результат. Усю насолоду Борис ловив у процесі.

— Леве Львовичу, — почав він з порогу, передаючи Безрукому прозорого кулька з чаєм, кавою та шоколадом, — якби не ви, моє життя проходило б мимо, я був би черствий, як сухар, — його рівні білі зуби затьмарювали лампочку-економку, яку прикрутила ще покійна господиня. — Я тут прихопив трохи щось попити, бо у вас завжди немає…

— Не будь таким розумним, очкарику з ботанічного саду, бо я тебе можу зараз одним цікавим дотиком відправити у світ божевільних галюцинацій. Тоді знатимеш…

— Мовчу та дишу, — Борис уже наливав воду у чайника. Він постійно щось мусив сьорбати та жувати.

— Де в тобі вміщається вся ця рідина? — здивувався Лев. — Тільки того, що я бачив, ти вже вдудлив тонну…

— Просто в мене є один цікавий краник, — Борис перекривляв Безрукого, — яким я можу її таємно випускати, — і заробив легенько по потилиці, трохи розливши чаю собі на коліна.

Лев переповів юнакові події дня. Намагався не пропустити нічого, бо хлопець умів підмічати важливі деталі, які, на перший погляд, виглядали порожніми і німими…

— Я так розумію, що ми зараз під пильним наглядом судді…

— Швидше за все, — мовив Лев. — Він порозставляв своїх мускулистих бандеролей, певно, на кожному кутку.

— Замітьте, я сказав під пильним оком, — хлопець взяв стільця, поставив біля шафи і з лабетів павутиння вирвав мініатюрну камеру. Враз закипів телефон. Лев узяв трубку.

— Безрукий, не чуди! — почув розлючений голос судді. — Я за тобою слідкую, щоб допомогти!.. Сам ти не впораєшся!.. Твоя довбешка працює зі збоями, розумієш?.. Ти не є досконалим апаратом! Зрозумій, телепню, ти якийсь не такий… — Лавник не міг підібрати слів, — Ти якийсь комбінований… Таке враження, що ти змінений частково… Тому такі перебої, напевно… Постав камеру на місце! — наказав.

— Дзуськи, — відповів спокійно Лев. Його злякало те, що мовлене щойно суддею, не раз у жахах перемелював він, як запилюжену полову, яку мели не мели, а зерна не дістанеш, хоч вмри… Безрукий помічав за собою, що моментами він ладен був гори перевернути, море переплисти, небо перелетіти, — така сила вирувала в ньому, а моментами стискала обценьками душу зневіра ще й своїми закарлюченими щупальцями намагалася її вирвати з корінням, пустити неприкаяну з торбою по світу, щоб знала, де поселятися… Щоб, маючи досвід віків, признала нарешті, що Безрукий — велетенська покалічена помилка, і втікати від нього потрібно, поки не пізно, допоки ще є шанс…