49.

Село мало час подумати — життя тут не спішило, поволі крутило свого годинника. Звичайного, механічного. Крутило вручну, качало мускули — не вірило електроніці, відганяло її за гору Гарай, що захищала Мокротин від метушні. Лев зупинився, погляд застиг на пагорбові, звідки сумними хрестами вниз дивилася вічність. Там, на кладовищі, серед сотень доль, спочиває і частина його долі, переплетеної з маминою і татовою… «Хай вам там буде добре, — сказав уголос Лев. — І простіть мені, рідні, що думав про вас зле… Просто хотів, щоб мене теж відлупцював батько до фіолетових синців за подерті черевики на футболі… І щоб мама мокрим рушником заїхала по шиї за підліткове бурчання…  Не знав, що ви невинні… Простіть…»

Автобус трясся на зупинці. Не дадуть старому змерзлюху спокійно піти на пенсію і відпочити на якомусь елітному металобрухті. Водій ходив навколо нього, розмовляв, як з живим і ніжно копав курносим носком черевика полисілі колеса, наче гладив по голові. Лев минув зупинку і почвалав утрамбованою сніговою дорогою до Жовкви. Надумав дати пішака, поручкатись з вітрами, що ганяли хвилястими горбистими закутками і відвідати Жовківський замок. Дивна сила почала тягти його туди, тільки в руках опинилася фотографія, яку передала йому бабуся Маринка. Схоже, душа його теперішня добре наблукалася тутешніми лабіринтами, готуючись до миті істини, що є небом. І мить ця істинна втікає від душі, наче давно загибла зірка у нічному небі, що водить за ніс наївних мрійників мертвим світлом…

Вечір впав на місто, наче плахта соломи з горища. Замок уже був зачинений для відвідувачів. Сторож сказав:

— Ні. Не може бути мови. Порядок є порядок.

Лев вийняв гаманець.

— На секунду, — попросив, похрускуючи новенькою купюрою.

— Ну хіба на хвилину, — згодився сторож. — Але я з вами не піду. Там останнім часом привид блукає. І вітер виє, як пес на небіжчика…

— Я не боюсь, — сказав Лев.

— Чому? — сторожа приємно лоскотала купюра. Він уже націлився на нічний магазин.

— Бо то мій привид, — пояснив Безрукий. — Ну я, розумієте? Я вам навіть скажу, коли він з’явився. 21 грудня 2012 року. Правильно?..

— Пр… Т-так… — сторож почав жаліти, що купився на гроші.

Затрусилися шибки, завив вітер, щез сторож, і Лев увійшов усередину. Присвітив собі мобільним, став, прислухався. Нічого не міг уловити містичного — вітер був звичайним дворнягою.

Принюхався. Втягував носом повітря, аж луна йшла замком. І пішов. Запах привів його до стіни, на якій спалахнула рука привиду. Сама кисть. Він дотулився до того місця — і стіна подалася. Замерехтів перед очима звивистий значок, що нагадував параграф (§). Та ні, швидше змію!.. І все — темінь, приємне замакітрення, непам’ять.

Світ побачив уже надворі. Перед ним похитувався сторож і… розмахував руками Ярема Лавник. Перше, що сприйняв мозок Лева, було:

— Безрукий, ти мені збрид, як гірка редька. — Суддя втер піт, який вкрив його чоло капельками, схожими на ті, які збираються на склянці під час реклами пива.

— Як ви мене знайшли? — запитав Лев.

— Ти наче не ідіот, Безрукий, — сплюнув суддя. На снігу з’явився неприємний прищ. — Хоча на ідіота схожий. Повного. Може, тому я тебе попервах недооцінив. Тому мав проблеми. Так що пояснюю востаннє, і щоб ми до цього більше не поверталися — я за тобою слідкую постійно. З часу, коли ти навіть ще не звалився на таксі. Ясно?.. Постійно слідкую за тобою! Врубав?..

— А що зараз не так, що ти звалився на мене, як грім з ясного неба?

— По-перше, ти зник з-під мого контролю. Через неї!.. Бач, не догледіла. Живіт закрутило. А жерти треба менше, тоді не буде чим… — суддя не договорив. Лев побачив мускулисту бабусю з автобуса, що радила йому зайти у сільраду. Лавник теж на неї витріщився. — Скинь то з себе, не виводь мене, прошу! — гаркнув. Бабуся рвучко потягнула за хустку. Разом з нею стягнула з себе порепане зморшками обличчя і перетворилася на треновану симпатичну жіночку. — Я думав — тебе викрали, — признався суддя. — І захвилювався про себе. Бо як не крути, а ти хоч ворог мій душевний, але з огляду на появу третьої сили, ти тимчасово мій спільник…

— Це мені відомо. Ти вже про це розпинався, — Лев розмовляв з Лавником то на «ви», то на «ти», як виходило. Вирішив більше не контролювати культурності. Тут треба стежити, аби тебе не взяли під повний контроль, як мишку комп’ютера. І цикали тобою, де завгодно і по чому… — Пильнувати мене можуть твої люди. Кажи — чого припер сам?

— Бачиш, Безрукий, все-таки ти вмієш бути діловим партнером. Ходи в машину.

Нові Лавникові охоронці муром огородили джип. Жовківський замок у часи свого розквіту, напевно, не мав такої потужної оборонної системи. Навіть трохи з клепками.

Ярема вийняв з кишені конверт. Подав Левові.

— Сьогодні вийняв з поштової скрині. На дачі, — конверт був без адрес.

— Поштарі таких не носять, — ляпнув Лев.

— Ясно, Безрукий. Ти мислиш просто геніально. Як Шерлок Холмс.

Лев нащупав у конверті фотопапір. Більше нічого. Обережно вийняв. На одному папері було видрукувано фотографії двох жінок. Строгих, наче для паспорта. Першою була незнайомка з до болю рідним поглядом. Другою — Марі. Лев довго вивчав фото. Ярема йому не заважав. Тільки фіксував кожну емоцію.