48.

Витріпавши книжки, Лев сам здивувався, що в них стільки грошей. Товстезні енциклопедії, довідники, атласи були його своєрідним банком. Мав зайву копійчину — туди й вкладав. Правда, єдиним дивідендом від таких капіталовкладень мало бути те, що гроші, ймовірно, наберуться в обіймах книжок мудрості, й підкажуть потім, як їх краще витратити… У душі відчував горіння. Вогонь не обпікав — легко потріскував, лоскотав, манив родинним теплом. Нині він уперше торкнеться стежок, якими ходили батьки. Викликав таксі. Згодом відкликав. Поїде автобусом — щоб відчути дух односельчан… Принаймні на це він сподівався…

Автобус заїхав у Жовкву. Лев багато читав про це мальовниче містечко, але ніколи не думав, що вона таке легке і затишне. Старе як світ, засноване, здається, у чотирнадцятому столітті, якщо не раніше, мало досвід, переоцінити якого неможливо. Міста теж вміють жити, мають свої долі і свій час, відведений Богом, щоб виконати призначення. Судячи з усього, Жовква — довгожителька. Свого часу місто було резиденцією короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського. І недарма український гетьман Іван Мазепа зустрічався з російським царем Петром Першим саме тут. Видно, прийнявши сміливе і важке рішення, яке у будь-якому разі змінювало долю його народу, гетьман хотів почувати себе, як вдома. Як у рідній хаті, захищеній духом предків, їх магічними оберегами… Треба обов’язково побродити старим містом — воно неймовірне. Принаймні вчора звечора, переглядаючи Інтернет, Лева полонили викладені там фото. За Союзу Жовква була Нестеровом. З  1951 до 1992 року. Названа на честь російського льотчика, який героїчно загинув під час Першої Світової у жовківському небі, вперше застосувавши таран. Подобалося перейменовувати історичні назви радянській владі. Як і всім владам без винятку, до речі.  Бо чимшвидше людей відірвати від минулого, тим легше нав’язати їм майбутнє… Чуже…

Мокротин був за горою. Автобус ледве повз по засніженій дорозі. Фиркав, як кінь після цілоденного орання, ладен був укусити безсовісного господаря за знущальне похльоскування батогом. На вершині автобус перевів подих, полегшено зітхнула коробка передач, і машина почала спускатися, що було ще небезпечніше, ніж повзти вгору.

Тільки вийшли на зупинці, як мускулиста бабуся, що цілу дорогу їла Лева величезними очима, запитала:

— До кого?

— До Козаків, — відповів невпевнено Лев.

— Що, перший раз? — запитала нахабно, без найменшого натяку на вихованість.

— А що видно? — вирвалося у Безрукого майже так само.

— Чути, — відповіла кмітлива бабуся. — Бо в нас півсела Козаків.

— Я дослідник. Маю тільки ось це, — Безрукий вийняв книжечку.

— Свідоцтво про народження? — кивнула бабуся. — Йди в сільраду. Близько. Туди, — стрельнула вказівним пальцем, — Прапор висить. Бачиш?..

— Дякую, — відповів Лев. Тепер уже ввічливо.

— Я питаю, чи прапор бачиш? — сопіла бабуся, насаджуючи собі на плечі рюкзака. Лев хотів допомогти, але вона рявкнула, щоб не чіпав.

— Бачу.

— То йди. Щасливо. Досліджуй…

У сільській раді було купа людей — сварилися за землю. Їх втихомирював чоловік зі спрацьованими порепаними долонями. Його не слухали.

— Доброго дня, — привітався Лев і настала гробова тиша. Балакучих селян наче заклинило. Незнайомець уніс в захаращений кабінет голови мир. — Мені треба голову.

— Багатьом зараз треба голови! Щоб не думали тим місцем, на якім сидять!.. — випалив вусатий дядило і заржав, як кінь. Народ його підтримав несміливим пирсканням.

— Я, — дав крок вперед чоловік з порепаними долонями.

Люди тихенько почали виходити з кабінету — самі, ніхто їх про це не просив.

— Присядьте, — запропонував сільський голова. — Слухаю вас.

— Я дослідник. До мене випадково потрапив ось цей документ. Що ви можете сказати?

Голова опустив очі.

— Це документ небіжчика, — сказав. — Син з дружиною і немовлям Маруньки Козачихи загинули в автокатастрофі. Давно. Малому було півроку. Стара далі чекає їх. Каже — не вмре, бо має таємницю…

— Можу її побачити? — запитав Лев.

— Я підвезу, — голова махнув через вікно у бік древньої «Ниви».

— Дякую, — заперечив Безрукий. — Я хочу пройтись. Тим більше, у вас люди…

— Так, — голова знову збагрянів. — Землі не поділять. Валом — бери, скільки хочеш. Поля лісом заростають. Ні, саме одного куска вчепились…

— Чому?

— Легенди ходять, що він щасливий. Має охоронця земля. Привид бродить там ночами. Кучерявий, з сокирою… До речі, і Козаків твоїх, — голова кивнув на Свідоцтво, — згадували нині люди. Казали, що Іван зі сім’єю розбився саме в той день, коли відмовився від свого кусня тої землі… Отак…

— І що ви будете робити? — Безрукий через вікно вивчав хвилювання натовпу.

— Слухати. І мовчати. Я ж не можу вгодити всім… Перешумлять. Якийсь час буде спокій. Так дотягну до пенсії. Не дам нікому — не хочу на старість збирати прокльонів і сварити між собою людей. Людям легше, коли ніхто не має… Так чомусь є… Я стільки надивився за життя, що, коли бачу, як хто пре до сільради, зразу можу по ходьбі передбачити, з якого питання. Деколи доводиться ховатись… Під сходами. Як дітвак… А що?..