47.

— Я перепрошую, — мовив Борис, клацаючи ножицями, як цирульник перед пусканням крові, — а ви впевнені, що треба нищити ляльку?

— Ми її потім відновимо, — відповів Лев.

— А…

— Слухай, мудрагелю, не акай, а ріж. Я тебе покликав сюди не мудрувати, а допомогти…

— Взагалі то…

— Взагалі то роби те, що я кажу, мовчки. Ясно?..

— Я не можу…

— Чому?

— Мені здається, що лялька жива! — випалив Борис і кинув ножиці на стіл.

— Так би зразу і сказав, — Безрукий взяв його за підборіддя і їв очима. Від того погляду втекти було несила. — Треба, Борисе… Мені не можна самому себе осліпляти. Розумієш?.. Тут така штуковина цікава… Знаєш же — ляльки-мотанки ніколи не мали очей…

Вундеркінд розумів і не розумів. Таке інколи буває. Але взяв ножиці і з огидою повідтинав ляльці очі-ґудзики.

— Тепер візьми лезо і розріж глибше, — керував екзекуцією Лев.

Юнак, наче під гіпнозом, покірно виконував накази Безрукого. Врешті вийняв з очних ям дві паперові кульки. По одній з ока.

Лев зразу ж зметикував, що їх треба розгорнути. На одній кульці було написано «Богдан», на іншій «Козак». Безрукий дивився на ці два слова, написаних акуратним почерком покійної Ганни Петрівни, і йому як ніколи захотілося пригорнутися до матері, і щоб тато погладив по голові…

— Що ви на це скажете? — повернув до реальності Лева Борис. Якщо реальність ця взагалі існує…

— Скажу, що, якщо безрукий чоловічок — я, то, ймовірно, Богдан Козак — теж я.

Більше дурних запитань вундеркінд не задавав. Він знав історію Лева, якого немовлям підкинули під пологовий будинок.

Борис розпотрошив ляльку повністю — шукав ще якоїсь інформації. І знайшов. На паперовій смужці від парфумів чорним жіночим олівцем великими буквами було написано одне слово: «НЕВДАХА». Лев понюхав смужку — вона пахнула Марі. Закололо у серці, запульсувало в скронях.

— Все одно треба щось робити, — підбадьорював сам себе Лев, хоча звертався до Бориса.

— Так, — підтвердив юнак, — для того ми й живемо.

— Тому я спробую знайти Богдана Козака… Ну… ти розумієш, про що я?..

— Звичайно, — удавав розумника вундеркінд, хоча, чесно кажучи, цього разу мало що розумів… Я піду, — попросився.

— Дякую, — мовив Лев й усівся за стіл.

Коли Борис виходив, побачив, з якою ніжністю Лев зашивав ляльку. «Неймовірно, — подумав хлопець, — я наче Аліса в Задзеркаллі. Невже справді життя — це суцільні ілюзії?.. Принаймні на це схоже…»

Юнак голосно потупав ногами під дверима. Зупинився, придивився — пані Стефа не з’явилася. Він почекав трохи, м-дакнув здивовано під ніс і побіг, перестрибуючи через сходину. У нього виникла шикарна ідея. Ні, зразу дві ідеї. Але для цього потрібен комп’ютер, Інтернет і ще дещо, що негайно треба поцупити з татового ноутбука. Поки ноутбук вдома, а тато на рибалці. Такий дивний збіг обставин буває раз у три роки, бо тато й ноутбук — нерозлучні брати-близнюки. Час настав!.. Ага, і щоб мама раптово не вернулася з хокею, на якому не знати коли встигла помішатися, бо нині грають львівські «Леви». Вона, коли не була у відрядженні, їздила на тренування хокеїстів. А останні матчі вже сиділа на лаві запасних. Біля тренера. Той їй щось говорив, а вона намагалася втиснути це в голову спортсменам. Їй було до лампочки яким. Бо немає хокеїстів таких національностей, мови яких мати не знала б. Не буде дивини, якщо матір візьмуть помічником тренера, бо з появою на лавці, з’явився результат. Отака у нього мама! Цікава у всьому. Якби не одне «не…». Після матчу мати, як правило, згадувала про своїх очкариків і надумувала готувати вечерю. Чомусь, саме після матчу. Надивлялася, як виснажуються чужі чоловіки, то починала згадувати про своїх. Худіших, повільніших, але ж зі шлунками!.. Це прирівнювалося до виверження вулкану, газової, хімічної та біологічної атак і закінчувалося струменем проливного душа.  Борисові приходилося пильнувати, щоб мати не спалила кухню і не залила сусідів. Адже ганяти за шайбою їй виходило у стократ краще, ніж куховарити. Чудернацька сім’я: тато не може без рибалки, мама без хокею, син без кросвордів — й усі разом не можуть без таємниць, яких самі собі придумують, науково обґрунтовують, щоб потім розгадувати. Борисові пощастило найбільше, доля йому підкинула Лева Безрукого, тому таємниць йому вистачало на декілька життів…  

Поки вундеркінда гнало додому передчуття незвіданого, Лев провалився у дитинство і мріяв, як п’ятирічний хлопчисько. Чи то лялька вплинула, чи просто найшло, але так було йому добре, такі райдужні картинки мелькали в уяві, що в мріях з минулого забувся, заснув, і проспав, як дитя, майже добу, поки не розбудили його одночасні грюкіт у двері, телефонні мобільний, хатній та дверний дзвінки.

На порозі стояв Борис.

— Ти чого повернувся? — запитав Лев.

— Я вже думав, що ви дуба врізали, чесно кажучи. Товчу двері півгодини, як дятел, а ваша сусідка мучить телефон…

— Щось забув? — белькотів спросоння Лев.

Вундеркінд принюхався.

— Ви пили? — запитав.