43.

Сутінки були гарними шпигунами, але дуже не любили, коли шпигували за ними. Грім зі зблідлого неба звалився на замок судді, не встигнувши навіть зблиснути. Нічого не спрацювало — ні кам’яний мур, ні треновані охоронці, ні камери, ні сигналізації… Все капітулювало одночасно, бо немає такої сили, що може встояти перед правильним ритмом! Безрукий про це не лишень знав, але вмів ритм підкоряти… Тому зараз з гордо піднесеною головою стояв очі в очі з гідним супротивником — Яремою Сильвестровичем Лавником.

Битва енергій переможця не виявила. Стріли з очей не досягали успіху. Або відводилися вбік, або ламалися перед самою ціллю. Лавник умів гарно нападати, проте Лев уміло відводив удари. З металічних предметів у кабінеті сипалися іскри. Суддя не витримав битви енергій і пішов у напад з кулаками. Він наніс декілька болючих ударів по голові Безрукому, але той навіть не поворухнувся. Суддя відчув приплив фізичної сили. З подвоєною енергією пішов у напад. Лев лишень ухилявся та блокував удари. Був пасивний і малорухливий. Вичікувальний. Лавник заричав не згірш за чудовиська з фільмів жахів, ринув на Лева — й ураз зі скрученою шиєю опинився на підлозі. Вивернутися йому вже не поміг би ніхто. Шия хрустіла, як чіпси. Суддя ледве дихав.

— Де вона? – запитав Лев.

— Н-не з-знаю, — прохрипів Ярема. Його обличчя почервоніло, потім  різко почало синіти. Суддею били конвульсії. — Ч-ч-чес-с-с-но… — Лев трохи попустив шию Лавника. — Але з-здогадуюсь… Пр-про-поную тим-тимчасову с-співпрацю… Тим більше… якщо ти мене придусиш… ти не виграєш…

— Я виграю, якщо я знайду Марі… — прошипів Лев.

Ярема віддихався. Посміливішав.

— Я піднімусь, гаразд? — він здув пил зі своїх рукавів. «Чистота теж не ідеальна, як здавалося», — подумав.

Лев чекав. Пауза тут була потрібна, як ніколи. Він намагався вловити вібрації мозку Лавника. Що було з ним ледь не вперше.

— Не будь таким наївним, Безрукий, — почав суддя, розчаровано розводячи руками — Як я… — додав з відтінком довірливості. — Не брешу. Сам влип… Думаю, нас обкрутили обох… Як хлопчаків…

На вулиці і в коридорах здійнявся рейвах. Пролунало декілька пострілів.

— Давай заспокоїмо своїх і поговоримо по-людськи, — запропонував Лавник.

— Твої вже заспокоєні. Можемо розпочати. Нам більше не заважатимуть.

— Я переконаюся, можна? — силувано всміхнувся суддя. — Професіонали все-таки…

— Прошу…

Ярема Сильвестрович тикав усіма своїми можливими і неможливими, прихованими і явними, на клавіатурах і пультах, навіть вмонтованих у стінах, кнопками. Мовчок, наче світ скінчився. Врешті Лев набрав когось по мобільному. Наказав:

— Поясни…

Прогримів гучний зв’язок.

— Об’єкт повністю під контролем. Люди, входи-виходи, зв’язок, транспорт, аварійне енергозабезпечення, система екстреного знешкодження…

— Ясно… — промимрив Лавник, запустив пультом у стіну й для чогось копнув стіл. — Третій промах за останній час. Щось частенько. Зорі не мої вийшли на зміну у небі… — розмірковував. — Друге — переоцінив свою безпеку. Третє — недооцінив тебе, Безрукий… Думав, ти безхребетний, а виявляється…

— Не переживай, ти не помилився, бо я сам так думав… Але давай повернемося до першого… Промаху…

— Я тебе хочу попередити, що за справедливість я буду боротися до останнього. Це місія не лишень моя. Це місія віків.

— Згоден.

—  Тільки ми знаходимо жінок — наші дороги розходяться…

— Жінок?.. — перепитав Лев.

— Так. Це і є перший промах.

Ярема відімкнув сейф. Вийняв звідтам флешку.

— Зараз побачиш, — сказав і нервово вищирився на Безрукого: — Скажи, хай увімкнуть електрику!..

— Думаю, заряду акумулятора ноутбука вистачить, — спокійно мовив Лев. — Мало що з тої флешки може вискочити. Зараз така техніка, що хай сховаються святі зі своїми чудами…

Лавник, на диво, покірно ввімкнув ноутбук.

Лев побачив, як дуже красива жінка прокрадається до сейфа, який красується у всій величі перед ним, уводить коди, потім допомагає ключем, відмикає його, дістає безруку ляльку-мотанку, лезом розпорює їй живота, виймає нутрощі з клаптиків тканини й ниток, знаходить жмут волосся, спалює його тут же на керамічній таці, попіл розвіює вітром на балконі. Повертається, акуратно запихає нутрощі в ляльку, зашиває, ховає у сейф і зникає…

— Лялька? З мого сховку? — запитав Лев.

— Так.

— Що зробила жінка?

— Ліквідувала з тобою зв'язок. За допомогою того жмута твого волосся, замовленого, звичайно, я читав твої думки… Так вирахував пацана і бабку. Про відьму здогадався, фактично, сам. Якби не це — таксист був би мій давно… Не треба було б нічого видумувати. Тебе б уже смакували хробаки, а я б насолоджувався вічністю… З нею… Я її полюбив більше, ніж душу. Довіряв на тисячу. Навіть не дуже намагався влазити їй у голову… Хоча, варто визнати, що вона й не впускала… Тепер можна тільки здогадуватися, чому…

— Ти хочеш сказати?..