41.

— День-два, — обіцяв лікар, — і випишу. Не швидше. Хочу переконатися, що все гаразд. Бо такого швидкого одужання в моїй практиці ще не було. Чим ви можете це пояснити? — ескулап звернувся до жінки, що мило всміхалася цілому світові.

— Душею, — відповів за Марі Лев.

Лікар дивацтвом Лева був ситий по горло ще від першого знайомства, коли Безрукий звалився на дах машини. Але все-таки попросив:

— Поясніть?..

— Світла душа не може дати згинути тілу. Вона його зцілює. Любов’ю…

У палаті запала мовчанка і трохи затягнулася. Бо лікар проводив дослідження: вперше за свою практику він спробував  розгледіти душу пацієнта. Лев з Марі йому не заважали.

— Шикарний рецепт, — мовив урешті. — Візьму на озброєння. Обов’язково… — а в дверях додав: — Не здивуюся, Леве, якщо ви пришелець… з космосу… А цю панянку зі світлою душею Бог змусив народитися на землі лишень задля того, щоб вас тут не загризли… Вгадайте хто? — хитро запитав. І сам собі відповів: — Люди!..

Лев з Марі переглянулися. Їм було не до жартів, бо стрілка на годиннику останнім часом повзучий марафон змінила на реактивний спринт.

З коридору донісся галас. Купка хворих схилилася над лікарем, що кілька секунд тому жваво розкидався дотепами. Він лежав на підлозі, як колода. Безрукий підбіг, розштовхав усіх, не церемонячись, і прислухався до лікаревого дихання. Воно було спокійним, рівним, як у дитяти. «Неймовірно», — подумав Лев. У цю мить лікар розплющив очі, почухав потилицю, винувато розвів руками.

— Я дещо дізнався, — пояснив спантеличеним хворим. — Завдяки йому, — тикнув пальцем Левові у груди, що у того по тілу від доторку пройшов дрож.

Безрукий переповів побачене Марі. Вона наче байдуже зреагувала на дивність ескулапа. Жінку мучило інше.

— Леве, ти мені пробач за відвертість, — почала обережно. — Я не хочу тебе образити. Ані капельки… Але мені здається, що ти, останнім часом, навіть не намагаєшся згадати текст катового листа… — Безрукий нервово забігав по палаті, до хрускоту стискаючи кулака. Здавалося, навіть відсутня кисть теж додає хрускоту. — Чому я тебе прошу? — запитала себе. — Та тому, що всім серцем вірю, що прощення врятує світ. Бо пробачити — означає змінити минуле, що завдало болю… Немає значення кому і скільки. Має значення  звільнене від болю місце, яке можна заповнити любов’ю…

— Я згадаю, — Левів голос тремтів. Він стояв лицем до стіни. З очей котилися сльози. Безрукий їх ловив язиком, щоб часом не скапнули на долівку. Сльози були солодкими, як мед. — Задля тебе, Марі, я зроблю все…

— Я знаю, — мовила хвиляста красуня. Сліз вона не приховувала. Бо була сильною.

Вечір припхав на Львів хмари, ніч їх по повній програмі розмитнила. Гроза почалася зненацька. Горохи дощу лупили по старих міських дахах, наче змагалися, хто з них першим просочиться всередину. Зима називається… Світ божеволіє — все переплуталось у його голові.

— Ти б пішов додому. Глянув, як там хата… — мовила Марі. Просто так. Бо насправді сьогодні якраз найбільше хотіла, щоб Лев був поруч…

— Хаті нічого не станеться, — відрубав Лев, читаючи «Український футбол». «Карпати» перемогли у контрольному матчі — Безрукий мав гарний настрій.

Марі закохано дивилася на чоловіка, якого зовсім не знала. Він увесь час був різним. І увесь час привабливим: і в перемогах, і в поразках, у мудрості й глупоті… «Життя молодець!.. — подумала. — Воно видає такі викрутаси, щоб ніхто не надумав відчути себе Богом… Нема чого… А як життя здійснило її мрію?.. Як геніальний майстер детективу!.. Хотіла жити разом з Левом — маєш… Уже скільки часу поруч. Правда, в лікарняній палаті…

Сон не брав. Обох. Світло вимкнули. Палатою літали тіні, що невідь звідки просочувались через не зашторене вікно.

— Випий снодійне, не мучся, — порадив Лев.

— Не буду…

— Чому?

— Не хочу. Мені сьогодні гарно мріється…

Лев встав, увімкнув світло.

— А можна я вип’ю? — запитав. — У моїй голові, як на каменоломні — грюкає, колеться і шипить…

Не звиклий до снодійного Лев захропів уже через півгодини. Смачно плямкав губами і потішав Марі своїм дивацтвом навіть уві сні.

Коли жінка у мріях гуляла парком з маленькою потішною донечкою, почула Левове дивне бурмотіння. Прислухалася. Підсвітила собі мобільним, розірвала пачку з-під ліків, знайшла в тумбі ручку.

«порадувати сивих ескулапів дивом дивним…» — записала. І збагнула, що це лист!.. Кусник листа від ката!.. Лев згадав!..

Вона трусила ним, як лялькою. Не знати звідки взялися сили. Він молов щось, наче був п’яний у дим. Морфей не відпускав Безрукого зі своїх обіймів, видно, подобалося йому з ним балакати. Нарешті Марі набрала ціле горня холодної води і хлюпнула Левові в лице. Він ускочив на ноги, як солдат на сигнал тривоги.

— Що сталося? — закліпав очима.

— Я знаю, хто наступний! — випалила Марі.

— Хто?

— Лікар!

— Звідки знаєш?

— Ти сказав. Уві сні, — Марі витягла з-під свого матраца договір. Вручила його Левові. — Йди, — наполягала. Лікар якраз нині чергує.