38.

Суддю раптом ухопив шал. Його авто обганяло все на дорозі і здавалося, ось-ось злетить. Як машина з мультиків, що вміє трансформуватися в літака. Але крила в шикарного автомобіля знаного судді не виросли… Отетерілі міліціонери махали паличками, кричали щось у свої захриплі рації — де там!.. Наздоганяти навіть не пробували. По-перше, розуміли, що не наздоженуть, по-друге, не хотіли шукати клопотів на свої голови. Така робота: не головне, кого затримати, головне — кого не затримати…

Лавник припаркувався в дерево. Тільки-но відремонтованим багажником. Він на всіх парах заскрипів на площадці перед брамою дачі і різко повернув ліворуч. Потім так же, як попечений, здав назад. Бо передумав їхати додому.

Підбіг водій. На ньому не було лиця. Через те, що не було його на судді.

— Нічого страшного! — намагався заспокоїти шефа.

— Знаю, — на диво спокійно мовив Ярема Сильвестрович і вийшов з машини. Прикусив нижню губу. Сам злякався того. Така міміка змалку виказувала його невпевненість. Забув уже навіть, як то бути невпевненим. Аж запахло дитинством. Розвернув до себе бокове дзеркало, кисло посміхнувся. Побачив брудно-жовте обличчя юнака з студентського гуртожитку. — Геть! — крикнув у дзеркало, і обличчя зблідло. Проте стало впевненим, сильним і голодним.

Водій позадкував.

— Я не до тебе! — визвірився на нього Лавник. — Сідай за кермо. Тобі за що гроші платять, га? — вчепився бідолахи.

— За водіння автомобіля, — відповів водій. З досвіду вирахував, що це таке запитання, на яке варто відповісти. Хоча переважно були такі, на які краще змовчати.

— Мені треба попити крові. Поїхали…

Водій не перепитував, куди. Боявся. На свій страх і ризик помчав на бойню. Вгадав. Поки шефа не було, акуратно розвертався, щоб часом не зачепити машину. Хоча вона й так була покалічена в тому самому місці.

Шеф вийшов радісний, як ніколи. Водієві знову стукнула думка про вампірів, але він її відігнав футболом. Навчився переключатися.

— Ти вже з тим футболом задовбав! — усміхнувся шеф. — Завтра купимо нову машину. Ця якась нещаслива. Так?..

— Так, — відповів водій.

— Відремонтуй її і шукай покупців.

— Добре.

Ярема Сильвестрович розреготався. Бо намагався прикусити нижню губу і не зміг. Значить повернулася сила.

— Ти мене розчарував, друже, — поплескав водія по плечу. Той очима запитав «чому?» — Бо я був упевнений, що ти подумаєш, що я вампір?.. А ти про якийсь футбол!.. Ну поясни мені, що ти в тому смішному футболі знайшов? Що?..

— Просто цікаво… — якомога по-простому відповів водій. — Треба ж чимось цікавитися…

— То поцікався у мене, куди ми їдемо? — порадив суддя.

— В ресторан «Мрія», — випалив водій.

— Правильно! — здивувався Ярема Сильвестрович. — А ти не такий простий, як з себе клеїш, — додав. — І думку про вампіра так уміло приховав за футболом, що я ледь її не проґавив…

Водій дуже пожалкував за свою відповідь. Знав же він, що треба було змовчати. Знав!.. Хоча не факт, що шеф не здогадався би про що він думає. Бо після підживлення кров’ю він дуже любив улазити в чужі голови. І це його довго не втомлювало…

Судді відчинила двері сама директорка.

— Ти знала, що я приїду? — запитав Ярема, цілуючи її в руку.

— Здогадувалась.

— Чому?

— Сподобався цирк зі заміною номерів на авто.

Зоряна провела його в улюблений затишний зал. Там нікого не було. Лише столик, накритий на двох. І борщ! Паруючий, з домашньою сметанкою. Саме такий найбільше любив Ярема!

— Я поїм, бо не можу стриматись. А потім ми поговоримо. Серйозно. Добре?..

— Звичайно, — мовила Зоряна. — А я подивлюся, як ти гарно їси. Можна?..

Він знову її поцілував. На цей раз в губи. Зоряна відчула дивний доторк смерті й усміхнулася. Бо бачила, як пильно Ярема слідкував за її реакцією. І вперше відчула запаморочення.

— Диви! — раптово тицьнула пальцем на стіну. — Я почепила нову картину. Вчора купила на «Вернісажі». Ця картина переслідувала мене з місяць, уявляєш?.. Ніби нічого в ній немає такого особливого, а вабить…

Лавник відсунув від себе тарілку з паруючим борщем. На картині двоє чоловіків у масках сиділи на кам’яних лавах на подушках за шестигранним столом. У суворому приміщенні, освітленому смолоскипами!..

— Не дуже вдало для місця, де люди їдять, — сказав Ярема. Він думав, з чого почати розмову. І думав, який знак підкинула йому доля, змусивши Зоряну придбати саме цю картину?.. І взагалі — на що натякала доля, підкидаючи йому Зоряну?..

Ярема переконав себе, що треба підключитися до мозку коханки, бо дуже багато дивних збігів, пов’язаних з нею, впало на його голову, як грім з ясного неба. Відчував дискомфорт, але що поробиш?.. Треба!.. Життя така штука, — виправдовував себе, — що може ліпитися з будь-якого матеріалу. Можуть добродії підсунути такі штучні думки, що не розбереш, де свої, а де придумані?.. Чужі будеш боронити до останнього і вмреш в муках за них довірливим дурником… Може, він допоможе цій диво-жінці виплутатися з павутиння, у яке її затягнули без її ж дозволу?.. Хоча краще вона була б чистою, як сльоза! Такою, від якої він божеволіє — солоною сильною холодною неприборканою королевою, яку підсолодити, ослабити, розтопити й приборкати може тільки він…