35.

— Треба щось робити! — вигукнув Безрукий, підстроюючись до подвійного хот-дога. Він так і не навчився його їсти на вулиці. Коли брав додому — інакше все. Діставав ножика, покаліченою рукою притискав виделку, а здоровою орудував ножем. Наловчився…

— Щось? — здивувалася Марі. — Ще ніколи в світі «щось» нікому не допомогло. Треба знати, що робити.

— І що? — що Лев умів, то це з дитячою наївністю видавати плоскі запитання. Марі це, до речі, подобалося.

— Згадувати і мчати, щоб бути першими. Хіба ти ще не засвоїв правил змагань?.. — Марі притулилася до його плеча. Вона була така маленька і гарненька, з хвилястим волоссям, як у фей з дитячих фантазій Лева.

Лев починав здогадуватися, що Марі щось задумала.

— Кажи, — попросив. На його носі був майонез, на щоці кетчуп, на губах — гірчиця з приклеєною смужкою моркви, на тротуарі — все. Крім сосиски, бо якщо ще б і її випустив, то прощавай обід.

Шмідт відчувала, що ще не час. Ну не вистачає якоїсь дуже важливої детальки у його виразі обличчя, яка б підказала, що можна спробувати підкинути ідею. Й ідея не буде розтоптана живою.

— Казала ж — ідемо в кафе. Поїмо, як люди… — схитрувала.

— Я до людей ще недотягую. Фінансово. Як не прикро. Я їм, як студенти. Вибач… Але… — він втерся серветкою. Майонез, кетчупи, гірчиці щезли з його обличчя, залишивши приклеєну смужку моркви, яку ніжно зняла Марі. — Дякую… Роди!..

— Я вчора заради розваги листала велику світову енциклопедію… — почала Марі.

— Так… — заохочував її Лев.

— І навмання відкрила…

— Так..

— На сторінці «Теорія ймовірності»…

— Так…

— І подумала…

— А з цього місця детальніше…

— Що наступний… таксист…

Лев зіжмакав недоїденого хот-дога і вкинув у смітник. Те ж саме зробив і з хот-догом Марі. Вона дивилася на нього, як на клоуна. Дістала зі сумочки вологі серветки і витерла руки.

— Погнали! — підганяв Лев. — Немає часу на роздуми, не те, щоб їсти!.. Принаймні матимемо пригоду. Втрачати нічого… Інтуїція понад усе!!!

Марі розцінила Левову спішку, як вибрик, і не дуже квапилась. Ідея ідеєю, але це не означає, що треба мчати сторч головою не знати куди.

— Чуємо, що бовка дзвін, та не знаємо, де він, — сказала Марі улюбленим прислів’ям однієї далекої сусідки.

— Вже не раз знали. І що?..

— Обожнюю кататися на таксі! — випалила Марі, все ще думаючи, що Безрукий клеїть дурня…

— А я ні, — сказав той,  — набрав оператора, викликав конкретну машину. «Гаразд, — почув відповідь, — вільний. Через десять хвилин». І тут Марі побачила, як Лев став хижаком…

Вона притиснулася до стінки й мовчки спостерігала, як лев з настовбурченою гривою ходив туди-сюди по тротуару, привертаючи увагу всіх.

Всі не сміли мовити й слова… Марі подумала, що не тому, що боялися — не могли… Бо справжньому леву перечити у дикому лісі не сміє ніхто… Крім неї…

— Стій, — сказала.

Лев покірно зупинився, нервово переступав з ноги на ногу і дивився на годинник. Стрілка була важка, схожа на лінивого вареника. І приклеїлася до циферблату, як вареник до тарілки…

Добре знайоме таксі примчало швидше, ніж пообіцяв оператор.

— Заскакуйте!  — вигукнув переляканий таксист. Його очі були червоні, губи пересохлі, потріскані. Руки трусилися. Лев з Марі довго припрошувати не треба було. Безрукий Марі посадив ззаду, а сам на ходу вскочив на переднє сидіння…

— Щось не дуже зрозуміла ваша поведінка, — сказав Лев, дивуючись гучному сопінню таксиста та його водінню без правил. Він мчав, як божевільний, в останню мить уникаючи зіткнень. — Може, поясните?

— Я вчора добре випив… — випалив водій, роблячи черговий маневр божевільного обгону.

— Я за вас радий, — сказав Лев.

— Вранці хотів похмелитись. І взяти відгул. По дорозі мене перестріла циганка. Сказала, якщо зараз же не знайду безрукого чоловіка з хвилястою жінкою, і не прощу їм, мене сьогодні не стане.

— Тоді простіть!  — втрутилася у розмову Марі.

— Як і коли? — вигукнув спітнілий таксист. — Ви що не бачите, що нас переслідують. Вже двоє… Якщо вони нас наздоженуть — нам гайка. Я знаю циганку, вона не бреше… Я вже раз її не послухав. Поїхав і заробив по даху. Знаєте самі…

— Я знаю, що роботи! — вигукнула Марі і вийняла зі сумочки косметичні ножички. — Ви повинні підписати кров’ю договір, що прощаєте всім їхні гріхи. Прощаєте?

— Я казав, що прощаю, — злився таксист. — Циганка теж щось про кров говорила. А як?

Марі як різник шмигнула по руці таксиста ножицями. Він з переляку на мить втратив контроль за дорогою, випустив з рук кермо. Машину закрутило, вона вдарилася об бордюр.

— Тут! — верещав Лев до збентеженого водія. — Притули пальця тут!

Від бордюру відбило те тільки автомобіль, але й водія. Він обома руками полетів на Лева, який встиг підставити під його закривавлену руку договір…