34.

Ярема Сильвестрович блаженствував. Не життя, а казка, не випробування — а насолода… Бо є беззаперечна впевненість: як не крути, з якого боку не підходи, куди шпильки не втикай — він переможе…

А все Зоряна! Вона заряджає не тільки його тіло, вона заряджає мозок! Доля вгадала з іменем, підкинувши ідею її батькам, назвати дівчатка Зоряною… Від слова зоря. А зоря — це зваба, краса, потужна енергетика, самовпевненість, незалежність, схильність до крайнощів. Так принаймні пише Інтернет. І не бреше… Лавник і сам, без Інтернет, міг би дати своїй коханій такі характеристики. Не жінка, а скарб… Як він міг стільки років нудитися зі своєю колишньою — не розумів?.. Бевзь… Бо ну нічого, нічого, крім молодості, не було у них спільного. А закінчилась молодість… у неї… то й поготів…

Зорянині крайнощі доводять Ярему Сильвестровича до безумства. Вона так віддається, наче мстить чоловікові за те, що ризикнув взятися за неї. Вона кидає йому виклик і пробуджує у ньому воїна-смертника!.. Ярема знає: якщо воїн перемагає — добре усім. Програє — пропадає. Бо без упевненості у собі до такої жінки не приступить жоден чоловік. Зневага у її очах — гірше смерті… Тому Лавник не боявся конкурентів, бо їх просто не було. Виродилися або ще не народилися. Або нехай ризикне хтось, якщо такий сміливий, посягнути на Зоряну. Та одного її погляду пристрасно-вогненного не витримає. Не кажучи вже про те, що матиме справу з ним, безсмертним…

У миті близькості  диво-жінка нагадує Яремі борця за справедливість. Бо щоб восторжествувала справедливість, треба комусь помститись. Когось перемогти.  Щоб хтось програв. Тоді для переможця буде справедливість, а для того, хто потерпів поразку — суцільна несправедливість… Зоряна, без сумніву, послана йому з неба… Вона підходить йому у всьому!..

Саме її полум’яні очі біля каміну, що метали іскрами, як феєрверк, не пояснюючи чи від радості, чи печалі, коли вона ні сіло, ні впало запитала: «А правда, що, якщо тобі хтось хоч раз підкорився, ти можеш ним повелівати?..», на Лавникові вилуплені очі пояснила: «Ну, не ти конкретно, Яремо, я маю на увазі людину взагалі…». Але суддя здивувався якраз тому, що Зоряна дала вичерпну відповідь на його кількаденні величезні «ЯК?» Як легко, без шуму дізнатися, хто наступний. Лавник обняв її, наче цілий світ, смачно поцілував і сказав:

— Дякую. Мені треба в кабінет…

— Можна з тобою? — запитала зіщуленими, вивчаючими очима.

— Ні, — відповів Ярема. І пояснив: — Не тому ні, що ні. А тому ні, що тобі того не треба…

— Я зрозуміла, — мовила Зоряна. А Ярему почали мучили сумніви: чи дійсно вона зрозуміла, чи тільки так сказала?.. Сумніви мучили суддю лишень дорогою до кабінету — за його порогом зразу ж відпали, бо суддя тримав у руках договір з підписами «борців за справедливість».

Першим був дикун вундеркінд Борис Мудрагель — він і суддю цікавив. Тому що, як сказала Зоряна, він уже раз підкорився, а значить — він Лавників раб. І зв'язок є, кращий за будь-який супутниковий. Зв'язок прямий, через кров, яка суть душа. За яку Ярема Сильвестрович бореться, щоб бути…

Лавник зосередився на кров’яній печатці з Борисового пальця. Тримав над нею долоню. По діагоналі, щоб не заступала очам. Довго сидів, зосередившись, втратив море сил. Зате через години дві почув тепло. Не здавався. Далі час зник. Ярема Сильвестрович почав хитатися. Попервах хаотично, потім еліпсом, згодом колом. Коло було мутне, туманне. З нього і виповзла Борисова голова, коли туман розсіявся.

— Слухаю, господарю, — сказала голова.

— Хто наступний має підписатися? — прямо запитав Лавник.

— Не знаю, — відповів юнак, зняв і протер окуляри. — І він не знає. Не може згадати.

— Організуй йому зустріч з гіпнотизером Наумом Чортополохом, — наказав Ярема Сильвестрович.

— Як? — запитав вундеркінд. Його питання були чіткими, юнак схоплював усе на ходу. Працювати з геніями одне задоволення. Не те що з недовченими зарозумілими слідчими, які думають, що те, що вони мають — їхня заслуга, наївні...

— Купити газету «Записки львівського віщуна», — сказав.

— Гаразд.

— І зафіксуєш усе.

— Добре.

— Я тебе сам знайду, — попередив Лавник.

— Не сумніваюся, — юнак дивно скривився. Суддя здогадався, що це мала бути усмішка.

— Виконуй, сину, — Ярема Сильвестрович в останню мить слово «рабе», що крутилося в голові замінив на «сину». Мало чого, час зараз такий, що за слово можна заплатити більше, ніж за рідну маму…

— Слухаюсь, господарю.

Лавник різко відвів очі від договору. Змахнув головою, наче стрясаючи з себе видіння. Склав аркуш учетверо. Набрав на дверцях сейфу код, сховав договір у металічну енергонепроникну скриньку.

— Не геній, а робот, — сказав уголос суддя. — Ось що може зробити з людиною чужа воля. Його воля, Яреми Сильвестровича Лавника…

Взяв із сейфу ляльку. Покрутив її у руках, прислухався. Начебто зв’язку так і не було. Правду казав малий очкарик — штормить Безрукого, втікає текст з його деформованої, вдареної об дах автомобіля пам’яті… Але це не означає, що так буде завжди. Тому треба брати ініціативу у свої руки. Що він і зробив. А те, що в Безрукого наставник з клепками у голові — факт. Чого вартий зашифрований лист. Та й перебої з пам’яттю теж, не виключено, що передбачені. Бо якби Лавник знав клієнтів на ваги, то за декілька днів упорався б з усіма. Безрукий йому не супротивник. Слабенького вибрав воїна кат. І не підготовив узагалі. Ось він пройшов школу у вчителя! Вишкіл такий — нехай ховаються усі спецслужби разом узяті!