31.

Дружина плакала. Світ від того здригався, постогнував, співчував… Незворушним був лише Ярема Лавник.

— Як ти посмів? — дорікала дружина, схлипуючи. — Та я ціле життя… терпіла тебе. Ти з мене всю кров випив, молодість знищив… А тепер?..

— Тепер я йду до молодої. Не люблю зморщеної крові. Не смакує, — знущався Ярема.

— А діти? Ти про них подумав? — жодне кіно не матиме успіху без цих фраз.

— Діти дорослі.

— А слава?

— Славу собі забезпечує кожен сам.

— А… — замовкла, опустила голову.

— А гроші і житло я їм дам. І тобі. Вистачить до смерті. Будете мудрі — ще заробите. Коротше, мебельний бізнес — твій, — Ярема простягнув дружині пакет документів, гроші...

Жінка вхопила їх, переглянула. Вистрелила діагональною посмішкою і враз змінилася. Скуленість, згорбленість і плаксивість зникли. Вона владною ходою підійшла до чоловіка. Стала перед ним очі в очі. Розуміла, що сильно ризикує. Але втриматись не могла. Ненависть поселилася в ній і владарювала на повну. Здоровий глузд сидів без права голосу, прив’язаний наручниками до батарей відчаю.

— Знаєш, що я ціле життя чекала? — запитала.

Ярема заклято мовчав. Ненависть не могла довго терпіти, дружина випалила:

— Коли ти нарешті здохнеш!?.

Чоловік повів себе на диво стримано. Не бив її, не тягав за волосся, не копав ногами… Як бувало колись… Коли привалював п’яний в дим і качав свої права.

— Я вічний, — прорік, обернувся і президентською ходою попрямував у світ. У дверях зупинився і остаточно зіпсував дружині життя, поселивши в її голову страх. — А тобі, — сказав, — приємної… смерті… Скорої… Жди…

Дружина вперше за купу років йому повірила…

Ярема Сильвестрович аж тепер уловив смак життя. Фізично почував себе краще, ніж у молодості. У всьому. Його нова пасія вже встигла переконатися: ходила чумною цілий день, очі виблискували спокоєм угамованої жаги! А там є що гамувати! Таку чортицю не кожен у розквіті сил приборкає!.. М-да, сила — це задоволення!.. Досвіду теж, хоч відбавляй, голова свіжа. Одне слово, все чудесно. Капку хіба що лякала Ярему Сильвестровича легкість, з якою все вдавалося досягати. Не звик він до такого. Завжди все здобував у поті чола. Але чого дивуватися? Десятки років обмежень, тренувань… Вчитель казав: силу треба вигартувати. Він вигартував!.. Так що…

Дзвонила його любка. Від одного дзвінка хотілося її притиснути до себе, приголубити. Лавник згадав запах її тіла, у голові замакітрилось.

— Так, кохана… — вистогнав.

— Яремо, у мене здається труп, — сказала, наче зав’язала. Спокійно, без паніки.

— Їду, — мовив він. — Без мене нікому нічого не пояснюй. І не підписуй, — інструктував.

— Добре, — трубка запікала, а Ярема Сильвестрович подумав, що, напевно, довгоочікувана вечеря при свічках нині може зірватися… А може і не зірватися… Хіба не гарне життя з його непередбачуваними вибриками?.. Що ж, місце під сонцем треба виборювати. А щоб швидше притулитися до розкішного жіночого тіла, треба терміново позбутися трупа… Як все просто, — радів Ярема Сильвестрович.

У лівій внутрішній кишені піджака активізувалась лялька. Сигнал був слабкий, невиразний, думки заплутані, слова не в’язалися купи. Лавник закрив очі, заглибився у себе. Треба було позбутися емоцій, очистити голову від нав’язливих думок. Бо у чужу голову можна влізти лишень тоді, коли твоя порожня, як чистий аркуш паперу. Вчитель величезну увагу приділяв медитації, бо з неї починається концентрація уваги, яка є — все… Ярема умів сконцентруватись на тому, що йому потрібно навіть під час ведення судових засідань. Інколи результат був вражаючий: він наче розтинав час, бачив фрагменти минулого і майбутнього. Не раз від цих видінь залежав і вирок…

Як не було важко, вже через декілька хвилин Лавник знав, хто наступний… Чесно кажучи, не сподівався… Він вийняв мобільний, у який була вмонтована одна дуже мудра програмка. Ввів дані. Коли стрілка замиготіла над місцем, куди треба було прибути, його взяв дикий азарт.

— Швидше! — підігнав водія.

Ярема Сильвестрович учув свіжу кров…

Зоряна всміхнулася йому кутиками вуст. Розвела руками.

— Халепа, — сказала. — Подзвонив шеф, казав прийняти мента по повній програмі. А він лежить у номері на підлозі в калюжі крові.

— Хто бачив?

— Поки що я…

— Як дізналась?

— Він захотів любові. Любов по дорозі зв’язали й залишили в сусідньому номері…

— Як здогадалась?

— Відчула. Руки самі взяли запасного ключа, а ноги завели у цей номер. Його зняв хлопчина в окулярах. Вийшов надвір, дівчата думали перекурити. А він зник разом з ключем…

— Молодчина, — похвалив Зоряну Ярема. Хотів поцілувати, але стримався. Не маніяк же… — Веди, — попросив.

Ярема Сильвестрович одягнув шкіряні рукавиці. Відчинив двері. На підлозі в червоній калюжі лежав слідчий Семен Лизун. Великий палець правої руки був порізаний.

Суддя заплющив очі і хвилину глибоко дихав. Його грудна клітка то піднімалася, ледь не до стелі, до опускалася до плінтусів. Зоряна мовчки спостерігала за ним.