29.

Начальник викликав Лизуна, щоб «подякувати». Бо завдяки йому він, нарешті, на двадцятий рік служби збагнув, як то бути пошитим в дурні. Не сподівався він такого від Семена… А від його патрона Яреми Сильвестровича тим паче…

— Вибачте, я не винен… — бурмотів Лизун. — Так сталося. Змінилися обставини…

— Йди геть, Семене! — прогнав його шеф. — І з особистими просьбами більше не підходь. Такого чуда я ще не мав…

Слідчий поплентався у свій кабінет. Сидів за столом, як на голках. Робота не бралася. Купи нерозглянутих справ дивилися на нього недобрими очима начальника, пророкуючи догану. Не зважав. Розкладав пасьянс, постійно програвав. І тут не йшло… Хотів стукнути по монітору, щоб аж павутинням накрився. Стримався. Державне майно. Не можна…

Поставив перед собою годинник, дивився, як стрілка повзає по циферблату. Чекав шостої. Раніше йти не хотів — боявся. Після нинішніх халеп з Безруким можна було сподіватися чого завгодно. Знав, де працює. Тут кому переставити у відомому вислові «стратити не можна помилувати» легше, ніж раз плюнути…

Зібрався. На душі шкребли чорти. Коханка втекла за кордон, негідниця… По-англійськи. Правда, в Німеччину. З хирляком, якого вітер хитає, як львівською телевежею на чубчику Високого Замку, і мордякою, на яку краще вночі не потрапляти. Хоча вдень теж страшно…

Додому не хотілося також. Дружина останнім часом дивилася на нього, як на вовка, сторонилася. Наче він не той самий Семен, за яким упадала, коли ще стояв на дверях і козиряв… Але ж насправді не той!.. Тепер він має гроші і козиряють йому. Ніби мав би бути кращий. Якби не тягар на душі, через який і шкребуть чорти… Боже, як то було добре спокійно стояти собі на дверях, подумки посилати кожну пихату мордяку подалі, аж ген-ген, а в кінці робочого дня мчати до коханої і смакувати з нею чесно зароблену дешеву молочну ковбасу з духмяним соціальним хлібом!..

Чорти намовляли напитися. Він не противився. Знав гарний ресторанчик за містом, схований у лісі. Затишно, і власник перед ним в одному делікатному боргу. Запрошував — тепер хай приймає.

— Семене Васильовичу, — відповів господар на дзвінка. — Я у столиці, але вас чекатимуть. Ні в чому собі не відмовляйте. Вас обслужать по повній програмі…

Хоч щось добре за цілий день!..

Семена дійсно чекали. Зустріли, провели. Столик був накритий на двох, парував вишуканими стравами й манив напоями…

— Я сам, — буркнув Лизун, зиркнувши на стіл. Стало соромно і боляче. Люди не вірять, що можна бути самому… Що ніхто тебе не хоче… Чомусь…

— Ми можемо організувати вам… спілкування, — неоднозначно натякнула директорка ресторану, шикарна жіночка років сорока, від якої струмувала така зваба, що аж ставало лячно…

— Не треба, — відрубав рудий.

Директорка поклала на стіл ключ з великим номером «7».

— Другий поверх, праворуч, кінець коридору… Якщо надумаєте… — і попливла. Манила за собою, наче була магнітом плоті. Семен подумав, що він би з нею не міг… Вона була з тих, хто перемагає ще до бою. Лизун її жалів. Був переконаний, що самотня. Бо чоловіки не люблять сильних красивих жінок… Красивих ляльок так, а жінок — ні… Зрештою, стоп. Він не має права судити про всіх чоловіків по собі. Бо сам, крім дружини і зрадливої коханки, нікого не знав. Попервах, як одна, так друга, були фантастичними. З часом охололи, як холодець. Застигли. Стали драглистими, в’язкими. Далекими. Наче є, а не таке… Тепер він сам… Дружина вже давно інша. Уникає близькості. Видумує все, аби Семен до неї не ліз. І здригається від його доторку...

Випив. Не закусував. Знову випив. Віскі полоскало мізки, перетворювало їх у жорстоку машину часу, що згадувала тільки прикре і пророкувала катастрофи… Офіціантка пройшлася поруч, не турбуючи, не дивуючись, видно, була звикла до кадрів, що приходять сюди заливатися…

Згадував дитинство. Попихали ним всі, хто хотів… А хотіли всі. Він озлоблювався і в мокру обсмаркану подушку обіцяв усім доказати!.. Доказав!.. І що?.. Що це йому дало? Щастя де?.. Гроші на людських бідах… Кожен день всотує в себе чужі прокльони, а ночі — суцільні фільми жахів…

З голови не виходила дружина.

— Сучка… — сказав уголос. Встав, взяв ключа від номеру, похитуючись поплентався до сходів. Як з-під землі з’явилася шикарна директорка зі запахом зваби. — Я хочу спілкування!.. — випалив упевнено, язик не заплітався, отверезіння прийшло миттєво, бо хотілося чимшвидше допекти сучці…

— Будуть якісь побажання до… сутностей спілкування? — запитала директорка. В її фаховості сумнівів не виникало.

— Ні, — відрубав Семен. — На ваш смак…

Заліз під душ. Увімкнув собі холодну грозу, цокотів під нею зубами. Втерся, знову одягнув костюма, зав’язав краватку. Сів за мініатюрного столика, налив з графина склянку води.

Згадав маму. Вперту і пробивну, як танк. Якби не вона, крутив би він кобилам хвости, а не пив віскі за ціною маминої пенсії. А він, скотиняра, від неї відрікся. Сотні разів приповзала зміюкою та мить, коли на репліку у студентській кухні, що кишіла дівочим запахом, «Що то за немита стара, що смердить коровами, приперла до тебе?», не змигнувши оком, відповів: «Родичка. Я ж не винен…».

Мама випадково почула, зібрала речі і пішла в ніч — ночувала на вокзалі…