25.

Марі ракетою мчала до Лева. Назустріч їй вибігла пані Стефа.

— Дитинко, його забрали! — лементувала. — В наручниках, як якогось рецидивіста!..

Стара розказала навіть більше, ніж знала.

— Може, зайдеш, приглянешся? — запитала наостанок. — Я маю ключ…

— Ні! — відрубала Марі. — Не треба. Мало що вони там могли начепити. І вам не раджу туди…

— А правда, правда, — затакала стара. — Я бачила по телевізору, зараз… нічого не скриєш… Техніка…

— Я побігла.

— До нього? — запитала сусідка.

— Не знаю, — чесно відповіла Марі.

— Він куртку лишив.

— Сховайте її гарно, — і зникла.

— Певно, що не буду в ній ходити, — буркнула стара. — В своїй не маю куди вийти… Дожилася, що всі мої друзяки вимерли… А живих менти в’яжуть…

Марі взяла таксі і поїхала у райвідділ. Інших варіантів не бачила. Перебирала у пам’яті, до кого могла б звернутися за допомогою — і не знайшла. Без дивакуватого Лева красень Львів для неї був чужий, наче холодний вітер містичної ратуші.

 Спитала вартового на дверях, як пройти до начальника. Той перелякано почав випитувати, хто, від кого, для чого, домовлялися, самі, виклик, неприйомний день, не впущу… Махнула на нього рукою і погнала догори сходами. Бідака не знав, що робити, то смикався бігти, то боявся покинути пост, то трусився над телефоном… Врешті подумав декілька поганих слів, які можуть бути «… з нею», понадіявся на «може, пронесе, задовбали…», а як ні, то дадуть догану. А догана — не геморой, — як любить повторювати начальник, —  на ній сидіти можна… І заспокоївся.

Коли Марі побачила слідчого, той говорив по телефону. Був білий, наче сніг, з чола скапувало, ніби у відлигу, і був злий, як рудий чорт…